Читати книгу - "Доводи розсудку"

Капітан Вентворт підняв її і опустився навколішки, тримаючи на руках і безмовно дивлячись на неї, так само блідий, як і вона.

— Вона вмерла! Вмерла! — голосила Мері, вчепившись у свого чоловіка, який і без того від жаху був неспроможний поворухнутись, а наступної миті Генрієтта, почувши цей крик, теж знепритомніла і впала б на східці, якби капітан Бенвік і Енн не підхопили її.

— Чи допоможе мені хто-небудь? — були перші слова, які вирвались у капітана Вентворта; він говорив з таким відчаєм, нібито сили його залишили.

— Ідіть же до нього, до нього, — благала Енн. — Бога ради, ідіть до нього. Я сама побуду біля Генрієтти. Залиште мене, ідіть до нього. Розітріть їй руки, розітріть скроні; ось солі; візьміть, візьміть.

Капітан Бенвік підкорився, Чарлз полишив дружину, і обидва побігли до капітана Вентворта; вони підняли і більш надійно поклали Луїзу, зробили все, як порадила Енн, але даремно. І капітан Вентворт вигукнув з гіркотою:

— Боже мій! Що ж буде з її батьком та матір'ю!

— Лікаря! — сказала Енн.

Це слово, здається, одразу його підбадьорило і, промовивши: «Так, так, швидше лікаря!», — він стрімголов помчав геть, але Енн його зупинила:

— Капітан Бенвік, мабуть, краще капітан Бенвік? Адже він знає, де знайти лікаря.

Усі, хто був у змозі думати, зрозуміли, що вона має рацію, і негайно (усе робилося негайно) капітан Бенвік, доручивши братові піклуватися про бідолашну Луїзу, щодуху побіг до міста.

Що ж до інших, важко сказати, хто з трьох, які були при повному розумі, тоді страждав більше: капітан Вентворт, Енн або Чарлз, який справді був ніжним братом і ридма ридав над Луїзою й відводив од неї очі, тільки щоб подивитися на іншу сестру, теж знепритомнілу, і на свою дружину, яка несамовито стогнала й вимагала допомоги, якої він не міг їй надати.

Енн, напружуючи всі душевні сили, щоб допомогти Генрієтті, намагалася розрадити й інших, вгамувати Мері, заспокоїти Чарлза, підбадьорити капітана Вентворта. Обидва, здавалося, чекали її розпоряджень.

— Енн, Енн, — вигукував Чарлз. — Що ж робити? Боже мій, що ж робити?

Погляд капітана Вентворта теж був звернений до неї.

— Мабуть, її краще віднести до готелю? Так, звичайно, несіть її обережно до готелю.

— Так, так, до готелю, — підхопив капітан Вентворт, який трохи набрався духу й хотів чимось допомогти. — Я сам її віднесу. Мазгроуве, потурбуйтеся про інших.

На той час чутка про цю подію поширилася серед місцевих робітників і човнярів, і вони купчилися навколо, щоб при нагоді допомогти чи хоч подивитися на мертву молоду леді, ні, навіть на двох мертвих молодих леді, тому що насправді випадок виявився ще цікавішим. На думку деяких із цих добрих людей, Генрієтта була приречена, бо, опритомнівши, вона все одно здавалася цілковито безпомічною. Енн її підтримувала, Чарлз тягнув дружину, і таким чином вони рушили в ту саму дорогу, якою йшли так недавно і з таким легким серцем.

Не встигли вони покинути Кобб, як їх уже зустріли Гарвіли. Вони побачили капітана Бенвіка, коли він мчав прожогом повз їхній дім з переляканим обличчям, і одразу ж вибігли надвір; зустрічні показували їм шлях. Хоч яким приголомшеним був капітан Гарвіл, його твердість і витримка мали на всіх вплив; і, переглянувшись, вони з дружиною одразу вирішили, що треба робити: віднести Луїзу до їхнього будинку; усім піти до них і там чекати лікаря. Ніяких заперечень вони не бажали й чути. Всі їх послухались і пішли до них; Луїзу віднесли нагору, за розпорядженням місіс Гарвіл, і поклали у її власне ліжко, а капітан Гарвіл тим часом пригощав заспокійливими краплями й пігулками всіх, хто їх потребував.

Луїза розплющила очі, проте одразу ж їх заплющила, здається, нічого не усвідомивши. Але це хоча б доводило те, що вона жива; і Генрієтту, яка, щоправда, була не в змозі перебувати в одній кімнаті з сестрою, підбадьорила і підтримала ця новина. Мері також заспокоювалася.

Лікар з'явився напрочуд швидко. Із завмиранням серця вони стежили за ним, поки він оглядав Луїзу. Проте він подав їм надію: «Вона дуже вдарилася головою, але люди й не від такого одужують, сам бачив», — говорив він бадьорим голосом.

Лікар не визнав це безнадійним випадком, не сказав, що за кілька годин усе буде скінчено, і спершу вони не могли навіть йому повірити. Легко уявити їхнє полегшення і глибоку мовчазну радість, яка прийшла на зміну першому бурхливому вибуху вдячності Провидінню.

Енн була впевнена, що їй ніколи не забути голосу капітана Вентворта, яким він вимовив: «Дякувати Богові!», і того, як він сидів потім за столом, спираючись на нього ліктями й затуливши обличчя руками, нібито не в змозі подолати почуття, що його переповнювали, і намагався втішитися роздумами та молитвою.

Виявилося, що тіло Луїзи зовсім неушкоджене; ушкодженою була лише голова.

Тепер було необхідно вирішити, що робити далі. Перша ураза пройшла; вони вже мали спроможність порадитися. Без сумніву, Луїзу слід було залишити на місці, хоч як незручно було її друзям завдавати Гарвілам таких утруднень. Везти її додому не можна. Гарвіли не хотіли й чути ніяких вибачень і подяк. Вони заздалегідь усе передбачили. Капітан Бенвік поступиться їм своєю кімнатою і переночує десь у іншому місці. Все зрештою владнається. Їх засмучувало лише те, що в них так тісно; вони вже пропонували примістити дітей у кімнаті няні й залишити в себе ще двох чи трьох, якщо ті захочуть залишитися; що ж до міс Мазгроув, то місіс Гарвіл потурбується про неї. Місіс Гарвіл добре вміє доглядати хворих, вона має в цьому великий досвід, до того ж її няня, довго з нею проживши, багато чому в неї навчилася. Вони її добре доглянуть і вдень, і вночі. І все це було сказано з надзвичайною щирістю та відвертістю.

Рішення мали прийняти Чарлз, капітан Вентворт і Генрієтта, але спершу вони нічого не могли висловити, окрім здивування й жаху. Апперкросс. Комусь обов'язково треба поїхати до Апперкросса. Приголомшити містера й місіс Мазгроув страшною звісткою. А вже так пізно. Вони збиралися виїхати на годину раніше. Тепер уже не встигнути в призначений час. Спершу вони могли