Читати книгу - "Катріона"

— Ні, я ще ніколи не чув такого, — невгавав мій товариш.

— Обіцяю тільки одне, Алане, — заговорив я знову, — коли ми зустрінемось наступного разу, я фехтуватиму краще. Вам не доведеться червоніти, що ваш друг не вміє битися.

— Наступного разу, кажете?! — підхопив він. — А коли це буде, хотів би я знати?

— Сам не уявляю, Алане, — проказав я. — У мене інший план: я хотів би стати адвокатом.

— Нудна справа, Деві, — відповів Алан. — До того ж там треба завжди кривити душею. Краще вже натягнути військовий мундир.

— Тоді б ми неодмінно зустрілися! — вигукнув я. — Славна то була б зустріч, коли б ви наділи мундир Людовика, а я — короля Георга! Делікатна, скажу відверто.

— Що ж, ви маєте рацію, — знову поступився Алан.

— Краще вже бути адвокатом, — вів я далі. — Думаю, це більше підходить для чоловіка, якого тричі обеззброїли. Але головні принади ось у чому: одним з уславлених коледжів по вивченню права є той, у якому вчився мій родич Пілріг, — це коледж в Лейдені, у Голландії. Що ви на це скажете, Алане? Хіба не зміг би волонтер «королівських шотландців», добившись, відпустки, непомітно добратися до Лейдена і провідати там студента?

— Авжеж зміг би! — вигукнув Алан. — Бачите, справа в тому, що я в добрих стосунках із своїм полковником, графом Драммонд-Мелфортом, але є ще й важливіша обставина: мій двоюрідний брат — підполковник у полку «голландських шотландців», тому не важко буде дістати дозвіл на побачення з підполковником Стюартом з Галкета. Щодо лорда Мелфорта, то він людина освічена, пише навіть книжки, як Цезар, і буде, безсумнівно, радий скористатися з моїх спостережень.

— То граф — письменник? — спитав я, бо якщо Алан віддавав перевагу воїнам, то особисто я — тим, хто пише книжки.

— Ви вгадали, Деві, — зауважив Алан. — Хоч для полковника знайшлося б і краще заняття. Та хіба я можу закинути йому, якщо й сам схибнувся на піснях?

— Отже, домовились! — кинув я. — Тепер дайте мені адресу, куди я маю писати вам у Францію, а тільки-но прибуду в Лейден, одразу ж сповіщу свою.

— Найзручніше писати на ім'я мого начальника, — відповів Алан, — Чарлза Стюарта Ардшіля, есквайра, в місто Мелонз в Іль-де-Франсі. Рано чи пізно лист потрапить мені до рук.

В Муссельбурзі, де ми поснідали тріскою, мене щиро розважали розповіді Алана. Широченний плащ і гетри справді-таки звертали увагу сторонніх цього теплого ранку, а тому, може, було б доречно пояснити людям, чому він так зодягнений. Алан взявся за це діло, мов за серйозну справу, або ж точніше як за розвагу. Він завів розмову з господаркою, вихваляючи її спосіб готувати рибні страви, потім тільки те й знав, що скаржився на свій застуджений шлунок, з серйозністю наголошуючи на характерних симптомах цієї хвороби та вислуховуючи всілякі поради старої.

Ми вийшли з Муссельбурга ще до того, як туди прибув диліжанс з Едінбурга, бо, за словами Алана, нам слід було уникати подібних зустрічей. Вітер був теплий, хоч і сильний, сонце на той час уже підбилося вгору і припікало, і моєму другові почала дошкуляти спека. Від Престонпанса він потягнув мене на Гладсмуїрське поле, де з надзвичайною старанністю розповідав про битву на ньому.

Звідти ми швидкою ходою рушили в Кокензі. Хоч там у місіс Каделль і виготовлялися сіті на вилов оселедців, це було занедбане, напівзруйноване місто, яке доживало свого віку. Добра половина будинків була зруйнована. В пивній було чисто, і Алан, що розпалився в дорозі, не втерпів і випив кварту елю. Вгамувавши спрагу, він і цій господині розповів стару історію про застуджений шлунок, тільки цього разу симптоми були інші.

Я сидів і слухав: мені спало на думку, що я не пам'ятаю жодного випадку, коли б Алан звернувся, до жінки хоча б з трьома серйозними словами. Говорив він з жінками завжди жартома, навіть насмішкувато, і робив це енергійно, з інтересом. Коли хазяйку хтось покликав і вона пішла, я висловив йому свої міркування.

— Чого ви хочете? — огризнувся він. — Справжній мужчина має бути завжди люб'язним з жінками, має розповідати їм різноманітні історії, розважати їх, бідолашних овечок! Вам не завадило б підучитися, засвоїти принципи цього, так би мовити, своєрідного ремесла… Слухайте, Деві, коли б оце була якась молоденька та ще й гарненька дівчина, то їй, запевняю вас, я не розповідав би про різні хвороби шлунка. Але коли жінки надто старі, щоб шукати забави, вони неодмінно хочуть бути аптекарями. Чому? — запитаєте. — Звідки ж мені знати! Гадаю, такими їх створив бог. Я чомусь вважаю дурнем того, хто нехтує увагою жінок.

Коли нарешті повернулася хазяйка, Алан, ніби з якимось нетерпінням, одвернувся від мене, щоб поновити перервану з нею розмову. Господиня пригадала випадок із своїм зятем в Аберлейді, змалювала якомога докладніше останню його хворобу і смерть. Часом її розповідь була просто нудною, а часом нудною і страшною, бо говорила жінка з натхненням. Врешті я заглибився у власні думки, мимоволі поглядаючи у вікно на дорогу, але що там діялося, не бачив і не помічав.

— Ми прикладали йому до ніг припарки, — говорила хазяйка, — і нагріте каміння на живіт, давали також напій, настояний на полиї, і чудовий чистий бальзам з сірки… — мимоволі вловлював мій слух.

Раптом я стрепенувся.

— Сер, — звернувся я спокійно до Алана, перервавши слова хазяйки, — зараз повз будинок пройшов один з моїх друзів.

— Невже? — відповів Алан, ніби йшлося про якусь дрібницю, і, повернувшись до хазяйки, промовив: «Так ви казали, мадам…»

Набридлива жінка продовжувала свою розповідь. Однак невдовзі Алан розплатився з нею, давши пів-крони, і жінці довелося йти розмінювати її.

— Невже це був рудоголовий? — спитав Алан.

— Ви вгадали, — відповів я.

— А що я казав у лісі! — вигукнув мій товариш. — Однак дивно, що він теж тут. Він був один?

— Я бачив одного.

— Пройшов повз будинок? — допитувався Алан.

— Ішов прямо і не оглядався.

— Це мене ще більше дивує, — зауважив він. — Мені здається, Деві, що нам треба чимскоріше тікати звідси. Але куди? Сам диявол, мабуть, не скаже! Складається таке становище, як і в ті, давно минулі дні! — вигукнув Алан.

— Проте є велика різниця — поправив я, — цього разу ми з грішми в кишенях.

— Ви чомусь забули ще про одне, — докинув він, — цього разу нас вистежили, собаки нанюхали наш слід і зграєю женуться за нами, Деві. Кепські справи, чорти б їх узяли.

І мій друг поринув у роздуми з добре мені відомим. серйозним виразом обличчя.