Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Тепер вона летить просто на мене. Сталеве лезо з шипінням ріже кригу. Крижана булава крутиться в її руках, і неможливо передбачити, звідки, в якому напрямку буде завдано удару…

То чого ж я стою?! Нерухома серед криги, я просто приречена стати здобиччю!

Намагаюся скочити на свій складаний меч, але втрачаю рівновагу і ледь не падаю. Ніколи в житті мені не доводилося кататися на льоду. Допомогли б висота і вітер — але тут немає ні того, ні іншого. Відкидаю непотрібний меч і підношу булаву: балансуючи на своєму лезі, суперниця летить на мене, я бачу її очі. І розумію: вона не зупиниться.

Відбігаю вбік, але вона завиграшки змінює напрямок і знову летить на мене. Вона швидша. Вона у себе вдома.

Потилиці ніби торкається холодний подув. Дивне відчуття. І дуже неприємне. Це передчуття смерті.

Суперниця налітає, як крижаний вихор. Булава проноситься за міліметр від моєї голови, гострий шпичак черкає по шкірі, на скроні набрякає гаряча крапля. Я не відчуваю болю. Суперниця проноситься повз мене й розвертається, викидаючи віяло крижаних бризок. Вона розлючена: третя атака має бути останньою.

Я опускаю булаву. Потріскує лід під ногами. Балансуючи, відхиляючись то ліворуч, то праворуч, на мене несеться моя смерть — молода, весела, сповнена внутрішнього ритму…

Секунди розтягаються. Зовсім завмирають. Я вловлюю її ритм так, ніби вона — долоня, а я барабанна дека.

Непростий ритм. Рухи леза, що викрешує іскри на поворотах. Рух тіла крізь простір. Рух булави. Я стою, вмерзнувши в лід, і лише ледь помітно похитуюсь. Я точно знаю, де буде моя суперниця за частку секунди. І, звичайно ж, знаю, як вона завдасть удару.

Я не поспішаю.

Коли вона під’їжджає впритул, ледь змінює напрямок, щоб не спіткнутись об моє тіло, і б’є мене булавою в скроню, я відхиляюсь на якийсь міліметр, хапаю зап’ясток у залізному браслеті й смикаю в напрямку удару, продовжуючи її рух.

Вона падає. Складаний меч ковзає далі сам по собі. Моя суперниця ривком вивільнюється й одразу ж зводиться на ноги. В очах у дівчиська — непроглядна ніч. Тепер вона готова не просто вбити мене — розмазати по льоду.

Булава злітає в її руці. Дівчисько не встигло — чи не схотіло — поміняти ритм, тому я знову ловлю її: ухилившись, захопивши руку, продовжую її рух. Вона втрачає рівновагу: я можу вдарити її булавою по потилиці. Але не роблю цього.

Вона відстрибує. Знову приймає бойову стійку. Навколо нас щось змінилося: я не одразу розумію, що на зміну шуму натовпу прийшла тиша. Люди-вовки мовчать. Чути, як мете по кризі поземка.

Суперниця нарешті починає сприймати мене всерйоз. Міцно стискає губи. Ледь торкаючись криги важкими підошвами, починає створювати новий ритм — розірваний, непередбачуваний. Вовчий.

Я відчуваю, як здригається лід. Уся поверхня озера перетворюється на мембрану. Вона тільки видається однорідною. У неї є свої лінії напруги, є слабкі й сильні місця, вона прогинається — надто вже тонкий лід для таких морозів…

Моя суперниця робить крок уперед, і я раптом розумію — не розумом, а радше хребтом, — що вона хоче зробити.

І я роблю це ж на частку секунди раніше. Підключившись до її ритму, б’ю ногою по тріщині, що ледь позначилася на льоду. Тріщина виривається з-під моєї підошви миттєво, як змія. Кидається під ноги суперниці — й розповзається, перетворюючись у пролам. У вирву.

Дівчина без єдиного звуку йде під воду.

На березі тихо.

Час знову завмер. Я бачу, як вона виринає — вся, як у цукрі, в крижаних крихтах. Як чіпляється за край тонкого льоду, але він кришиться під її руками і провалюється, не даючи опори. Тріщини біжать до моїх ніг — я відступаю. Дівчина дивиться на мене — в її очах образа. Ніби я обіцяла їй узяти з собою на показуху, але обдурила й пішла без неї.

Вона намагається зачепитись — цього разу булавою. Та крига дуже гладенька. Шпичаки шкребуть по ній, не залишаючи навіть подряпин.

Рум’янець, що залив обличчя моєї суперниці під час двобою, змінюється блідістю, а потім синявою. Люди-вовки мовчать. Ніхто з них не сходить з місця: двобій триває…

Вона силкується вибратись на лід спиною. Її хутряний одяг намок. Важкі чоботи просяклися водою і тягнуть донизу — туди, де коротає вічність білий кістяк вовка.

Мої черевики заливає водою.

Я відступаю ще. Тоді лягаю на живіт, розпластавшись, як павук на склі, й повзу до ополонки, виставивши перед собою булаву.

Наші булави чіпляються одна за одну. Потягши на себе дерев’яне руків’я, я відчуваю, яка вона важка. Ніби там, з іншого боку, за булаву тримається сама смерть.

Я відповзаю — крига залита водою. Вона страшенно, неймовірно слизька. Чіпляюся за неї нігтями, коліньми, носками черевиків. Повільно, по сантиметру, зісковзуючи й повертаючись назад, витягаю її, це дівча, з крижаної ополонки. А навколо тиша, глядачі завмерли. Двобій триває.

Нарешті вона стає рачки, кидає булаву й повзе вже сама — до берега. Повз мене, не дивлячись. У її волоссі крига, боки важко здимаються. Синя шкіра вже вкрилася сиротами.

Я зводжуся на ноги. Мені теж холодно.

Обводжу поглядом людей-вовків…

Вони дивляться з острахом. Ніби не вірять собі. Ніби у мене дві голови, і вони тільки зараз це помітили.

Потім уперед виходить Цар-мати. У неї темне, майже чорне обличчя, а очі палають жовтим. Я лякаюся, зустрівши її погляд.

— Ти насміялася з нас, — каже вона скреготливим, страшним голосом. — Ти за це заплатиш.

* * *

Ярий приносить мені казанок із кашею і мовчки дивиться, як я їм.

— Послухай, — я витираю губи, — хоч ти поясни мені…

Він хитає головою, кривлячись, як від болю.

— Навіщо? Ти чесно перемогла. Ти тепер була б вовчицею і вибирала б, кого з трьох родів узяти собі за чоловіка…

— А чому я зараз не можу?

— Бо ти порушила закон! Ти зганьбила всі три роди! Тобі ж ясно сказали: бийтеся, аж доки одна з вас помре! Чому ти витягла Безіменну?

— Бо вона людина! — горлаю я. — Вона мені нічого поганого не зробила…

Крім того, що хотіла мене вбити і мало не вбила, додаю мовчки і дуже засмучуюсь.

— Це ж традиція! — Ярий зітхає. — Це ж закон, якому багато віків! Нашим жінкам заборонено виходити заміж, доки вони не вб’ють ворога… чи принаймні проявлять себе у випробуванні.

— Хіба я ворог?

Він роздратовано махає рукою.

— Ти