Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

Обставини виступу Романа Мстиславича проти Рюрика свідчать, що до походу ретельно готувався і новий галицький князь, який і в даному випадку проявив себе передбачливим політиком. Зокрема, він налагодив дружні контакти з мешканцями столиці і інших міст “Руської землі”, “чорними клобуками”. Є відомості, що в 1200 р. у Константинополі перебувало посольство галицького князя, яке уклало з Візантією союзну угоду.[330] Безпосередньо похід було здійснено блискавично, військо з Галича “еха наборзе”, отже Рюрик до нападу не був готовий.

Завдяки цим попереднім діям, коли Роман підійшов до Києва, перед містом до його дружин приєдналися “чорні клобуки”, а мешканці міста відкрили “ворота Подольскыя в Копыреве конци”.[331] Перевага прихильників Романа була настільки відчутною, що невдовзі Рюрик і Ольговичі вимушені були вступити у переговори з галицьким князем, згідно яких Рюрик повинен був покинути Київ і їхати в Овруч, а Ольговичи повернутися додому.

Заслуговує на особливу увагу остання фраза літопису про події 1201 р. “И посади Всеволод Инъгваря Ярославича в Кыеве”.[332] Участь Всеволода у вирішенні долі Києва пояснюється великим політичним і військовим авторитетом суздальського князя, зокрема на півдні Русі. Важливо, що напередодні в 1199 р. Всеволод значно зміцнив свої позиції, коли посадив у Переяславлі сина Ярослава, а у Новгороді – Святослава. Але, безумовно, запрошення Всеволода до переговорів щодо долі київського столу було свідченням не слабкості, а великого політичного хисту Романа як політика. Роман розумів, що Всеволод не може бути надійним політичним партнером, але в тих умовах з ним треба було рахуватися. 

Чому Роман сам не захотів сісти в Києві? Тут було, на нашу думку, декілька причин. По-перше, Роману треба було ще думати про збереження і зміцнення позицій в Галичі, по-друге, сама практика політичного життя другої половини XII ст. застерігала сильних князів-суверенів від спроб зайняти самостійно стіл у Києві. Поява Романа в Києві в той момент навряд чи призвела до посилення його позицій в місті на Дніпрі, а ворогів йому, без сумнів, додала б.[333]

В літописній констатації про вокняжіння Інгваря в Києві на першому місці вказується князь Всеволод, проте не треба забувати, що і в даному випадку ми маємо місце з прихильним не галицькому, а суздальському князю джерелом, автор якого перебільшує роль північного володаря. Саме поява волинського князя в столиці Русі є чіткою відповіддю, чия це була креатура. Не слід вважати, що Роман посадив у Києві зовсім слабкого, другорядного князя.[334] Відзначимо, що Л.В.Войтович відзначає, що в системі міжкнязівських відносин на Волині Інгвар був сувереном по відношенню до Романа, проте ця теза не підкріплена серйозними аргументами.[335]

В тих умовах князь Роман міг розраховувати лише на близьких до себе волинських князів, серед яких після нього його дворідний брат був одним з найбільш авторитетних (останній рідний брат Романа Всеволод помер у 1195 р.). Цей князь згадується у “Слові о полку Ігоревім”, пізніше в 1212 р., він буде ще раз князем у Києві. На початку XIII ст. Інгвар Ярославич фактично виконував функцію князя-намісника галицько-волинського князя в Києві, і є всі підстави гадати, що справлявся він з ними на належному рівні. Нагадаємо, що тоді Роману продовжували безпосередньо належати стратегічно важливі володіння в Пороссі.

Б.О.Рибаков відзначав, що Роману Мстиславичу вдалося створити велике і могутнє князівство, яке він порівнює з “Священною Римською імперією” Фрідріха “Барбароси”.[336] Погоджуючись з таким порівнянням, зазначимо, що і одне, і друге державне утворення не були в достатній мірі консолідованими. Створивши величезну державу, Роман вимушен був вирішувати чимало найскладніших проблем, що виникали в різних регіонах, серед яких найбільш турбот йому надавали Галичина і, особливо, Київщина. Що стосується першої землі, то тут він застосовував більше тактику “батога” по відношенню до свої суперників з боярських кіл. На Київщині, навпаки, він наполегливо прагнув зміцнити союз із силами, що допомогли йому під час штурму Києва (1201 р.).

В свою чергу союзники Романа вимагали від нього реалізації їх власних намірів, що в першу чергу стосувалося проведення активної антиполовецької політики. Половецькі хани в той час вели досить агресивну політику щодо південноруських земель. У цьому відношенні Роман був досить вигідною фігурою для населення Київщини, оскільки не був, на відміну від багатьох інших південноруських князів, пов’язаний якимись політичними або династичними зв’язками з володарями “степу”. Тема боротьби з половцями мала особливе значення для Романа Мстиславича. І особливо гостро вона перед ним постала не тільки у зв’язку з його київською, а й галицькою політикою.

В літературі велась доволі довго дискусія з приводу належності до Галичини нижнього Подністров’я та низин Дунаю. М.Ф.Котляр переконливо довів, що поширена версія про належність вказаної території до Галицької Русі немає аргументів.[337] Але на нашу думку, все це зовсім не суперечить тому, що вказаний регіон знаходився під пильною увагою галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного шляху Галичини з Болгарією та Візантією. У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П.Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Вчений не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря була підконтрольною Києву територією.[338]

З кінця XII століття в низинах Дністра та Дунаю спостерігається різке зростання активності половецьких орд. Одночасно необхідно відзначити, що раніше тут, починаючи з середини XII століття, відбувався дуже важливий колонізаційний процес, епіцентром якого була Галичина. Внаслідок цього в середній течії Дністра виникає підконтрольна Галичу територія так званого Пониззя. Значна частина галицького населення переселялася і південніше. За етнічним складом населення тут було як поліконфесійним, так і поліетнічним.[339] Зазначимо, що серед цього населення було багато не тільки селян та мешканців міст, а і представників заможних прошарків населення, у тому числі і бояр.

Причиною переселення останніх, крім певних економічних інтересів, слід вважати наслідки постійних війн безпосередньо у самій Галичині. І.О.Князькій, який спеціально дослідив це питання, звертає увагу на те, що ці, відомі з літописного оповідання під 1223 роком, “галицькі вигонці” мали потужну воєнну організацію. Дослідник припускає, що бояри, спираючись на свої дружини, створювали тут і свої боярські уділи. Отже, підвищена активність кочовиків викликала занепокоєння галичан, несла загрозу пов’язаному з ними слов’янському населенню Придністров’я. Проте ситуація в цьому краї