Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

— Чи варто через це гніватися?

— Звісно, не варто! Тільки наше село глухе, лісове, ото й збереглися давні звичаї.

— Які?

— Щороку навесні і восени хлопці встановлюють карусель, запрошують дівчат кататися, і якщо дівчина пішла з парубком на карусель, то це означає, що він їй подобається, що вона хоче з ним дружити.

— Я ж цього не знала. І чи треба переживати через давні звичаї? Це смішно.

— Може, й смішно, але хочу тобі порадити…

— Що?

— Послухай мене уважно і не ображайся. Подобаєшся ти Петрові і Юрку подобаєшся.

— Ну й що?

— Необхідно зробити вибір: чи ти будеш дружити з Петром, чи з Юрком.

Дівчина ображено глянула на матір.

— Ти не сердься, це дрібниці, про які взагалі говорити не варто, якби ж не такий страшний час. Сама подумай: запросить тебе Петро на вечорниці, а Юрко буде переживати, місця собі не знаходитиме. Ще й дурниць якихось накоїть. Якби ж не ця триклята війна!..

— Виходить, мені з Петром і розмовляти не можна, і глянути на нього не дозволяється, бо Юрко переживатиме? Це ж смішно!

— Смішно не смішно, а треба вирішувати. Хочеш дружити з Петром — то краще вам перебратися до діда Захарка.

Дівчина вислухала і сказала:

— Спасибі за поради. Ви зі мною поговорили щиро, і я вам скажу правду: я дружила і дружитиму з Юрком. Я коли вперше побачила його біля переправи, він мені зразу сподобався. Я про це нікому не казала, тільки оце вам призналася.

— Спасибі тобі, Лесю.

— За що?

— За добре слово про мого сина. Ти думаєш, мені легко, як Маєр викликає Юрка в той палац? Боюся, як він йде кудись вночі.

— А що таке любов? — несподівано запитала Леся, — як ви вважаєте?

Мати усміхнулася:

— Серцем розумію, а пояснити не можу. Любов — як сонце, без неї нема життя для людини. Поки любиш, до тих пір і живеш. Як людина думає, піклується про когось більше, ніж про себе, — ото і є любов.

Попереду з'явилася підвода, на якій сиділо два чоловіки, один підганяв батогом коней. Марія Федорівна придивилася до чоловіків, притримала Лесю за руку:

— Не поспішай! Хай їдуть! Добре, що вони нас не помітили. То поліцаї — Скрипаль та Безкровний. Їдуть по чиюсь душу. Учора, як ви пішли гуляти, приїхав до нас староста, забрав рибу для коменданта, скаржився, що жандарми наказали послати на Татарський острів для кухні вісім дівчат.

— І надовго їх туди забирають?

— Ніхто нічого не знає. До Татарського острова нашим людям за кілометр підходити заборонено. Колючий дріт, вишки з автоматниками, патрулі. Недавно з села Грибарі взяли туди дівчат. Нема від них ні слуху ні духу. Матері пішли на острів, перепинили їх німці, побили і відправили в жандармерію, досі тримають під арештом.

Юркова мати з Лесею побувала в ткалі, допомогла їй навити основу, а коли виходили з хутора, на шлях з бічної вулички виїхала підвода, на ній сиділи поліцаї. За підводою бігла боса Варя Чміль з розпущеною косою, в розірваній сорочці. Руки були зв'язані вірьовкою, її кінець тримав Скрипаль і люто кричав:

— Не хочеш по-доброму — за возом до самого палацу, як та собака на прив'язі, будеш бігти. Ти бач, ще й брикаться почала, на поліцію підняла руку! Це тобі так не минеться! Ще перед нами на колінах стоятимеш та прощення проситимеш!

— Не проситиму! — гукнула Варя.

Скрипаль ударив батогом по конях. Дівчина спіткнулася, упала, волочилася по дорозі. Юркова мати гукнула поліцаям:

— Що ж ви робите? Зупиніться!

Поліцай зупинив коней, скочив з воза, підбіг до Варі, штовхнув чоботом під бік:

— Вставай і сідай на підводу! Нічого свій норов показувати! Це при більшовиках кирпу гнула! Наймитова дочка студенткою стала, у пальті та хромових чобітках гуляла! Минулося! Тепер панам німцям служитимеш, наймичкою будеш, покоївкою, студентко задрипана!

— Навіщо, Іване, над дівчиною збиткуєтеся? Гріх вам великий буде! — сказала мати, підійшовши до Скрипаля.

— Не буде мені ніякого гріха, — сердито глипнув на неї поліцай. — Цю студентку, — він кивнув на Варю, яка поволі підвелась і гордовитим помахом голови відкинула з очей розкошлане волосся, — пан староста визначив покоївкою в палац, а вона губи закопилила, не хоче прислужувати німцям. Ніде не дінешся — служитимеш! Я служу, і вона новій владі мусить коритися. А не хочеш — біжи вслід за більшовиками, шукай в них захисту! А як вам жаль цю дівулю, то давайте свою біженку. З неї теж гарна покоївка була б! Тільки ви, Маріє Федорівно, можете спокійно спати, вас ніхто не зачепить, бо за вами сам пан Маєр руку тягне! Іди! Іди! — гукнув Варі і сильно смикнув за вірьовку. — Бо ще протягну по шляху, витрясу з тебе непокору!

— Навіщо ж ви так, Іване? — заступилася мати за дівчину. — У неї шкіра на руках обдерта, кров сочиться…

— Не вжалієш батька в наймах, — байдуже махнув рукою Скрипаль. — Скажіть спасибі,— він кивнув на Лесю, — Що вашу біженочку в покої не спровадили, бо й така думка була. Всі ми під богом ходимо… Це я нараяв пану старості визначити Варку покоївкою! Я! Її батько нас розкуркулював, а тепер мій верх настав! Батькові гріхи їй спокутувати доведеться.

Він схопив Варю на руки, кинув на віз, гукнув Безкровному, який мовчки підставляв під прохолодний вітер подряпане лице:

— Паняй!

Коні рушили, за підводою потяглася хмара сірого пилу.

— А де Варя вчилася? — сумно спитала Леся.

— У медінституті. А як почалася війна, копала протитанкові рови. Налетіли фашистські літаки, обстріляли з кулеметів — поранили дівчину. Після лікарні приїхала додому, а тут фашисти село захопили.

Юрко прийшов до Славка і нікого не застав, всі були на роботі — перебирали в кагатах картоплю. Івана Гончара побачив на подвір'ї. Той тільки що повернувся з воловні, роздягнувся, вмивався над ночвами. Побачивши Юрка, сказав глумливо:

— Добре, що ти в фольксдойчі записався, ніхто тебе на роботу не ганяє, а нам кожен день запарка. Наказав Штарк орати поле під тютюн. Земля тверда, як камінь. Коням така оранка не під силу, а волики тягнуть! Я не знав, що ти трохи німець. Ото орав я город своїй