Читати книгу - "Вона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марі погортала номери в телефоні. Вибрала номер, натиснула виклик і піднесла трубку до вуха.
— Доброго дня, — стурбованим голосом промовила Марі.
— Доброго дня, — пролунав чоловічий голос.
— Сподіваюсь я Вас не турбую.
— Ні, говоріть.
— Я хочу попросити вибачення, — Марі закрила очі, ніби очікуючи вироку.
— Вибачення??? — голос в трубці з холодного змінивсь на м’який і здивований.
— Я знаю про нашу угоду… — голос зірвався. Марі перевела подих. — Я не хотіла вас образити і, якщо таке раптом трапилось, вибачте. Я завжди дотримую слова. І знайте, я повернусь, бо для мене це важливо! — Марі намагалась вмістити в ці слова якомога більше сенсу, сили, рішучості.
— Я знаю. Не варто вибачатись, — голос став таким теплим. — У вас все гаразд?
— Так. Все добре. Якщо можна так сказати)))? Я гадаю, за декілька днів повернусь, адже сьогодні останній день повні. До побачення, — Марі розуміла, що потрібно завершувати розмову.
— До побачення. Бережіть себе.
Марі поклала слухавку, але здається, що навіть за стільки кілометрів, вона відчула, що ця стіна непорозуміння, яка виникла між нею і Тарасом, впала. Їй полегшало. Вона не знала, що чекає на неї, але знала, що вчинила правильно. Тарас ні в чому не був винний. Адже, якби все трапилось за інших обставин, усе могло б бути геть по—іншому. Він мав це знати, мав це зрозуміти. Це не через те, що він не подобаються Марі, просто так буде краще. Марі стояла посеред залитої сонячним світлом зеленої вулиці. І вперше за довгий час, хоч на мить, відчула себе спокійною. Вона підняла очі до сонця і дала промінню поніжити її обличчя. Зі спокійною душею можна було братись за справу. Оскільки вона була вже в потрібному їй селищі. Залишалось знайти перевертня. І братись за наступну справу. Рухатись далі.
Та те, що вона знайшла в інтернеті її геть не втішило.
— І що робити? — Марі була не на жарт стурбована.
— Ти вже знаєш? — голос Андрія теж не був радісним.
— То, що я мушу його вбити??? — Марі сама не вірила своїм словам. — Він же людина.
— Ну на половину, — Андрій ніколи не вмів утішати. Він теж був засмучений, адже це перший випадок, коли вони зустрічали живу людину.
— Ну ми можемо спробувати святу воду, — Марі хапалась за найменшу соломинку надії.
— Марі…ти ж розумієш, що шансів майже немає?
— Але ж вони є?
— Марі…
— Я ЗНАЮ! Але треба щось придумати. Треба!!! — Марі мусила щось придумати. — Вихід є завжди.
— Так. Але ти маєш розуміти, що цей вихід може бути не для всіх правильним?
— Так. Перше роздобути святу воду. Друге знайти його. Третє…
— Час ще є. Ми щось обов’язково придумаємо, — Андрій намагався переконати водночас і Марі і самого себе.
Хоч час ще був, та він спливав аж занадто швидко.
Розділ 23Пошуки себе
Того бідолашного хлопця знайшли за декілька днів. Марі ще не знала, чи варто про все розповідати батькам. Вона знала, що вони її люблять, але водночас мали прогресивні погляди і навряд чи повірили б у розповідь Марі. Але, що ж робити далі??? Мама відразу порадила Марі заспокійливі, бо вважала, що для неї це вже занадто важкий удар, — друга смерть за декілька місяців.
Батьки так переживали за психічний стан Марі, що вирішили відгородити її від навколишнього світу на деякий час. Анна з Андрієм змогли потрапити до неї лише за тиждень після подій, що трапились. І тому в кожного вже певний багаж думок стосовно всього, що відбулось.
Вони сиділи в спальні Марі і пошепки говорили, боячись, що їх хтось почує.
— Так. Варіант про те, що ти просто з’їхала з глузду, я навіть чути не хочу. Зрозуміло? — Анна була сповнена рішучості.
— Анно, тоді що це? — Марі була найрозгубленішою і найневпевненішою з них.
— Ну… я багато читав, — Андрій же почав говорити, але раптом замовк, видихнув і запитав. — Він потонув. Його знайшли. Ти знала?
— Так. Почула як батьки про це говорили. Вони про це намагаються зі мною не говорити.
— Так, давайте по порядку, — Анна зрозуміла, що зараз не час звертатись до душевних поривів. — Марі, що з тобою трапилось?
— Я його побачила. І хотіла попливти за ним, покликати, щоб він вийшов із води. Я відчула таке задоволення. Ніби всім навколо стало так весело. Я ніби відчувала того хлопця. Йому подобалось те, що відбувалось.
— Відчувала його? — з недовірою Андрій поглянув на Марі.
— Не перебивай її! — Анна розсердилась на Андрія. — Продовжуй.
— А потім доля секунди, — і він пірнув. І раптом я відчула розпач, безсилля. Я хотіла випірнути, але не могла, щось тягло мене на дно. Я почала боротись, але вода не давала мені дихати. Я задихалась. Вода так здавлювала мені груди. А я так хотіла вибратись. І не могла. Паніка не давала мені мислити тверезо.
— Ти так говориш ніби то з тобою стало, але ж ти стояла по коліна у воді. Це не могло статись із тобою, — Анна співчутливо глянула на Марі.
— Ти хочеш сказати, що ти просто відчувала все те, що відчував той хлопець, коли тонув? — Андрій намагався витягнути, хоч якусь розумну деталь.
— Я не знаю… справді. Не знаю. Але це було й тоді, у клубі, пам’ятаєте? Я теж тоді відчувала, як мені здається, все те, що відчував той хлопець. І то було жахливо, мене вже лякають не так сни, як відчуття, які їх супроводжують. Бо кожного разу помираю ніби я, — вона поглянула на друзів.
— Марі… — почала Анна.
— І ще, я вам цього не казала, я й сама
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вона», після закриття браузера.