Читати книгу - "Терези"

Олеся повертається до неї всім тілом і чомусь шепоче:

– Я не пила, розумієш?

Це її горло так спазмує від хвилювання.

– Ні, не розумію. – Марта у відповідь теж переходить на шепіт.

– Я хотіла… перед тим, як ти прийшла тоді, у неділю, я довго сиділа і дивилася на них. Я збиралася позбутися їх, тільки не знала як. Я не пам’ятаю, але… як тобі пояснити… Я не пам’ятаю, щоб пила їх, а потім подивилася – порожня коробка. Там небагато було, але як я могла випити навіть кілька таблеток, коли від однієї мені було зле… Я… я не самогубця.

Вона вперше це каже вголос. Швидше для себе, аніж для Марти. Каже – і прислухається до себе. Здається, ніщо в ній не протестує проти цих слів.

– Зараз я перекладу. Ти хочеш сказати, що не виймала їх зі смітника, не ковтала всі нараз і не ховала порожню упаковку назад до тумбочки, правильно?

Олеся киває. Їй далі тривожно, але… вже трішки легше на душі, ніж було досі.

Бо вона не самогубця! На відміну від…

– Стривай, подруго, тут щось не те, – Марта знову бере щітку в руку і підносить її до губ. – Ми тоді трохи перебрали, згодна, але я залишила тебе цілком при свідомості, попрощалася, поїхала додому, ти ще мала за мною двері зачинити…

І тут Мартині очі розширюються, а щітку вона кладе на поділ сукні.

– Ти зачинила за мною двері, Олесю?

– Двері?

– Так, свої двері?!

– Я не пам’ятаю… Ні, напевно…

– Ну тоді все зрозуміло…

Автівку він продав, гроші тут же перекочували до сумки керівника охорони, Максима поплескали по плечу і пішли. А він лишився стояти посеред авторинку, як євнух посеред гарему. Стільки тачок, а жодної твоєї…

Зайшов у ресторан «Вишенька» біля ДБК, замовив собі хот-дог, з’їв, не відчувши смаку.

Дочекався співробітниці, чиї форми негайно привернули увагу чоловічої частини відвідувачів.

– Це робиться дуже просто. Береться каса, скажімо за місяць, у клієнта. За другим варіантом, ну ви розумієте, без накладної… – кругловида бухгалтерша, коли говорила важливі речі, мала звичку нахилятися через стіл до співрозмовника, від чого йому робилося гаряче, хоча кафе «Вишенька» біля кільця на Зеленій тішило прохолодою. – На фірмі кажуть, що клієнт просить ще почекати. Якщо він за місяць вибирає близько ста тисяч – то це крупний клієнт, його балують і можуть трохи почекати з поверненням боргу. А ці гроші на місяць кладуть на депозит. Від ста тисяч виходить пристойна сума. І так щомісяця: одну суму знімають і віддають на фірму, другу знову кладуть на депозит. Це я, наприклад, кажу. Бувають різні варіанти, якщо сума більш-менш однакова, то просто перекривають щомісяця попередній місяць, а депозитні гроші не чіпають. Так що там, у записці, було?

– Отже, ніхто нічого не підозрює і всім усе вигідно?

– Ну це до часу. Якщо, наприклад, фірмі конче потрібні кошти, а наш менеджер поїхав у відпустку чи ліг у лікарню, телефонують в аптеку-боржницю, а там заявляють: ми весь борг погасили ще минулого місяця. Отоді правда спливає… Але при стабільних поставках і більш-менш безперебійному обороті такі махінації непомітні. А у нас наче стабільність зараз.

– Кажуть, в Америці криза.

– Так то в Америці. Нам до них далеко… Так що там із запискою?

– А що в таких випадках пишуть? У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати…

Сьогодні Олександрові наснилося, що його фірма збанкрутувала.

Він пам’ятав те відчуття, коли зателефонували з банку і голосом Ілони повідомили, що «Конвалію» продали на аукціоні, щоб оплатити його борги.

До його дверей вишикувалися черги тих, кому він був щось винен. Серед них – знайомі й незнайомі обличчя, якісь тіні й люди в масках. У розчахнуті ворота вбігають його дівчатка, а за ними йдуть коні, табун коней, ідуть впевнено, наче вони тут господарі, розглядаються по боках, кивають і форкають, коли бачать його посеред фірми із записником у руках.

Він розгортає свій записник, там, де золота закладка, демонструючи всім, що він сплатив за кожним рахунком, ось тут, у записнику, все зазначено… він вдивляється в записник, але, крім закладки, нічого там не бачить…

Олександр ковтнув какао і взяв свій записник до рук.

Нехай про кінну ферму він марив уже давно, побачити коней уві сні – непогано. Банкрутства, напевно, підсвідомо бояться всі власники бізнесів, хоч і заперечують це.

А от записник? Що хотіла його підсвідомість показати цим посланням? Що він нічого путнього там поки що не написав або, навпаки, – пропустив щось дуже важливе?..

Олександр сягнув по ручку і на новій сторінці вивів: Підозрювана № 5: Ілона Вікторівна Давидюк, завідувачка відділу роздрібної торгівлі.

Навіть якщо ти дуже добре працюєш, це не означає, що ти не можеш також і дуже добре красти.

Учора шеф перевів його з посади помічника менеджера на посаду підбиральника на складі. Одна з найнижчих посад в ієрархії фармацевтичної фірми. Після неї у списку йдуть тільки прибиральники і сантехніки…

Перевів і почекав на Максимову реакцію. Антону перед цим наказав піти геть. Недрукованими виразами. На реакцію Антона ніхто з них дивитися не став.

– Ви ж знаєте, що я не брав тих грошей.

– Я знаю, що ти повівся, як баран, і за це повинен платити.

– Я?

– А хто, я?

– Вони продали мою машину.

– Щось я не бачу сліз та істерик. Якби ти не хотів, вони б цього не зробили.

– Я давно хотів, але… Десь гуляють шістдесят тисяч, які ви маєте мені повернути.

– Де?

– Я не знаю.

– Коли будеш знати – тоді і поговоримо. Подумаєш над цим уночі. Знаєш, як добре думається уночі на складі?

– Не знаю.

– За третє «не знаю» я взагалі тебе звільню. Не для того я тебе наймав. Щось іще?

– Більше буду знати завтра в обід.

– Тоді й напишеш. Я тебе не затримую.

Вони наче удвох розв’язували задачку підвищеної складності, і ця задачка наче мала кілька шляхів розв’язку. Але їм був невідомий жоден з них.

– До речі, а що було в його передсмертній записці?

– Нічого цікавого.

– Я б хотів її побачити…

– А я тебе більше не