Читати книгу - "Терези"

Олександр раптом зрозумів, що йому не зовсім затишно у цьому чудовому кріслі за чудовим столом у чудовому кабінеті. Кабінеті шефа.

Можливо, тому, що ворог десь близько.

Зовнішній світ не дрімав.

Під вечір навідалися дівчата з роботи. Алла і Мар’яна з педевешного складу і Анжелка з юридичного. Принесли йогурт і сочок, наче хворій, були незвично тихі, переповіли їй кілька новин, без яких вона могла б спокійно обійтися, і забралися геть.

Приходили, мабуть, щоб очистити сумління, Олеся ні з ким у «Конвалії» не дружила, і якби Лешек не влаштував її туди на роботу – можливо, був би зараз живий.

Він так сильно хотів вивести злодіїв на чисту воду, що не думав про небезпеку, того тижня практично довів своє розслідування до кінця, проте всі докази тримав у себе. «Менше знатимеш – довше житимеш», – віджартовувався хлопець на всі її прохання поділитися інформацією. Де зараз ті докази – незрозуміло, точніше зрозуміло, що їх уже немає, а злодії залягли на дно, але Олеся добре пам’ятає, як він сказав їй у п’ятницю перед завершенням робочого дня: «Я не впевнений щодо кінцевої ланки нашого ланцюжка, того, хто організував усе це. Не впевнений, чи треба про свої здогадки казати шефу. Я ще маю час подумати до понеділка».

А у понеділок у нього того часу не стало…

Раптом я бачу крізь вії, як він стоїть у моїй кімнаті і дивиться на мене. Наче все знає. Наче був присутній при тому, як конала моя особиста безконечність…

У моєму затуманеному алкоголем мозку виникає ще одна ідея, і я озвучую її.

Він підходить до ліжка і схиляється до мене, щоб краще чути. Невже я так тихо говорю?

Я знову пробую розповісти йому, що я задумала, але в мене знову не виходить. Чи, може, розповідаю, але мені так зле, що я сама себе ледве чую…

Він киває, виходить з кімнати, а коли повертається, у його руках пляшка кока-коли.

– Ну, блін, подруго, ти даєш! Усіх нас до смерті перелякала! Що з твоїм мобільним, я дзвоню без перерви, твої батьки кажуть, що ти зачинилась у кімнаті й нікуди не виходиш, що таке? Так не можна, ти що? Я мусила прийти подивитись, як ти тут!

Марта вривається до її кімнати, як літо в хату до зими. Уся яскрава, сонячна, в обтислій сукні з квітковим принтом. Олеся думає про свій сірий спортивний костюм, і їй хочеться накритися ковдрою з головою. Щоб не бачити. Щоб не бачили.

– Ану поглянь на мене… Знаєш, що тобі потрібно? Генеральне прибирання. Ти коли останній раз у хаті прибирала? А це, до речі, дуже допомагає, виводить з депресії.

Зовнішній світ не дрімав. Він усіма силами намагався пробитися до неї крізь фортечні мури.

– Я не знаю… може, якось пізніше…

– Усе через Лешека? Я теж не можу заспокоїтися. Так, він твій брат, класний пацан, але це не означає, що тобі треба зійти за ним у могилу.

– Мені треба… трохи часу…

– Якого часу? Тиждень минув! Не часу тобі треба, а доброго наганяю! Подивися на себе, ти давно свою косу чесала? Скоро доведеться обрізати, бо так заповсталась, жах. І викинь цей костюм, у ньому ти як сіра мишка!

Марта не церемониться у висловах. Витягує з сумочки – теж по-літньому яскравої – щітку для волосся і заходиться розчісувати їй коси.

– Добре, що снодійного позбулась, а то в групу анонімних наркоманів скоро довелося б тебе записувати.

– Я… позбулася… снодійного?

– Тобто? – рука зі щіткою на хвилину завмирає і знову повертається до чесання. – А ти що, не пам’ятаєш?

– Як позбулася?

– Ми ж ніби небагато випили… ну, але для тебе то багато.

– Марто, як?!

Здивуванню Марти немає меж.

– Викинула у смітник.

– Сама?

– Так. Ти точно не пам’ятаєш? – Марта відкладає все і пильно дивиться на Олесю. – Чого ти ще не пам’ятаєш?

– Почекай. Я сама при тобі викинула свої таблетки у смітник? Витягнула по одній і викинула?

– Так. Тобто ні. Викинула всю пачку, а що є різниця?

– При тобі?

– Господи, подруго, ти починаєш мене лякати!

– Ось!

Олеся витягає з шухлядки приліжкової тумбочки упаковку гіпногену і кидає її Марті. Та обережно крутить у руках, для чогось нюхає її, відкриває пачку і витягає порожній блістер.

– Оппа! Ти що, витягла все-таки її зі смітника і… випила? Усі?

– Я не…

– Олесю! Усі дев’ять?! Випила? Після того, як я пішла?! Ти що, вирішила покінчити з усім таким способом?

– Я не пам’ятаю, щоб я їх пила.

Марта схоплюється на ноги і ляскає блістером себе по долоні в такт власним словам:

– Давай по порядку. Ми з тобою засіли в тебе на кухні, налили вино, я пожалілася на Вітька, що він мало приділяє уваги мені, а багато роботі, а ти сказала, що хотіла б позбутися снодійного раз і назавжди. Так?

– Н-не знаю.

– Далі. Я у відповідь розсміялася. «Де вони?» – спитала я в тебе, ти сказала: «В шухляді біля ліжка», а я тобі: «Викинь. Візьми і викинь у смітник, просто зараз». Ти що мені відповіла?

– Що?

– Що пробувала, але не виходить. Що тобі без них зле. Що, можливо, треба просто зменшити дозу ну і всяку різну муру, яку кажуть у таких випадках. Але я наполягла, щоб ти просто зараз при мені викинула їх у смітник.

– І?..

– Що і? Ти пішла, принесла ці свої колеса і викинула у смітник. І все. Коли я пішла від тебе… це близько першої години було, вони спокійненько лежали у смітнику. Я ще подумала винести сміття, але це нібито погана прикмета – на ніч виносити, ну і я вирішила зателефонувати тобі зранку, перевірити, як воно – без снодійних. Але ти вже не брала слухавку… Стривай! То ти точно їх не пила?

– Я? Пила… Напевно. Не пам’ятаю.

– Оппа…

Марта округлює очі й подивовано сідає на ліжко. Червневе сонце простягає до неї крізь тюль свої пальці-промені, й прикраси зблискують сонячними зайчиками.

Олеся відсторонено розуміє, що знову намагається втекти від правди, від зовнішнього світу і від власних снів. Назад. У фортецю.

Я ще не готова, не готова, не готова, – починає забивати цвяхи їй у скроні страх.

– Ти викликала «швидку»?

– Ні.

– Тобі що, не промивали шлунок?

– Ні.

– І детоксикацію не проводили?

– Ні.

– Ну, блін, подруго, ти даєш!