Читати книгу - "Терези"

А якщо не погодяться? Це ж треба з податковою зв’язуватися, з соціальними службами, звіти носити, у банку великі суми знімати…

Мусять погодитися! Грошики усі люблять отримувати!

Відомості лежали на столі нагадуванням про невідворотність.

Почекають. Нічого їм не станеться!

На фірмі всі вже про все знали. Це було видно із допитливих поглядів і перешіптувань. З реакції охоронця, який підвівся і суворо спитав:

– Ви до кого?

…Зі слідів від кігтиків, якими Тривога пройшлася по його животу, мостячи собі місце в епігастрії…

– Я тут працюю, – у тон йому відповів Максим, проминув прохідну і роззирнувся. Праворуч був старий корпус. Першим збудований на території «Конвалії». Там хлопець ще ніколи не був. Бухгалтерія, згадав він, бюджетники, відділ сертифікатів і архів. Зазвичай більшість працівників у таких структурах – представниці прекрасної статі. А він умів себе з ними поводити!

У першій же кімнаті на другому поверсі його зустріла ота представниця, і розміри тутешнього представництва вочевидь свідчили про вагомий внесок прекрасної статі у фармацевтичну галузь.

Одне було дивно: ці розміри її не псували. Здається, вона навіть пишалася своєю об’ємною фігурою, бо обтисла сукня з глибоким декольте притягувала погляди, як потужний електромагніт притягує метал.

«Пишатися – від слова пишний…», – погодився сам із собою Максим, а вголос спитав, без натяку на усмішку:

– Не заважатиму такій гарній панянці?

Вона стрельнула очима, чорними, як її сукня і волосся.

Як ночі у Карпатах…

– Ви до кого? Бо всі на обіді.

– До вас. Можна?

Дівчина граційно поправила довгий хвіст, що лежав на її округлих плечах.

– Ну, спробуйте…

– Я щодо передсмертної записки Олексія Лускувця. Ви її читали?

Вона округлила і без того великі очі й ковтнула фанти з півлітрової пляшечки.

– А ви?

– Ага, – не змигнувши оком збрехав Максим. Йому не звикати… – Поміж іншим він написав, що винен великі гроші. Тому я прийшов до вас. Хто, як не бухгалтерія, розуміється на грошах…

– Великі гроші? А скільки? – дівчина перейшла на шепіт, вказуючи йому на крісло навпроти і собі сідаючи та нахиляючись до нього через стіл. Від чого її великі форми отримали можливість опертися на тверду поверхню.

Максим опанував себе і сів. По хвилі посунув настільний календар так, щоб мати можливість думати про високе і вічне, а не про її декольте.

– Десь шістдесят тисяч, – теж пошепки відповів їй. Чорні очка зблиснули від отриманої секретної інформації. Яка до вечора обросте подробицями і втратить статус секретної.

– А що?.. – вона хотіла щось спитати і… відкинулася на спинку крісла, поправляючи хвоста. З третього поверху спускався чоловік під сорок, худий, згорблений, у костюмі без краватки. – Я приготувала звіт, Андрію Олександровичу, як ви просили.

– Дякую, – чоловік похмуро оглянув відвідувача і вийшов в інші двері.

– Наш керівник, отакий чувак! – з гордістю сказала бухгалтерша. – Ви не знайомі?

– Навіть ми з вами не знайомі. Макс.

– Інна. А ви хто?

– Я друг Олексія. Обіцяв його матері з’ясувати, які гроші звели його в могилу. Але всі мовчать.

Бухгалтерка кивнула і взялася перебирати папери на столі.

– Усі з цього живуть.

– З чого?

Вона роззирнулася, поправила хвіст і…

– Зустрінемося завтра в обід на зупинці біля ДБК4.

– Домовилися.

Він повернув до дверей.

– А що… що іще було в тій записці?

– Там і поговоримо…

Коли ти накладаєш на себе руки, більшість цікавиться не тобою, а твоєю передсмертною запискою. Наче це найголовніше, що ти залишаєш після себе у житті.

Інна погладила перекинутий через плече хвіст волосся і почала збиратися.

Думки про передсмертну записку змінного не давали спокою.

Невже він там написав про неї?

Вона взяла папку з деклараціями, сховала знаряддя праці бухгалтера у стіл, а головне знаряддя – комп – перевела у сплячий режим. Щоб ніхто не здогадався, що її вже не буде.

Якщо хтось питатиме, скаже, що в податковій застрягла.

На гурті на нього подивились, як на втікача з Кульпарківської. Дуже небезпечного втікача.

Антон одразу зірвався з місця і загородив собою прохід.

– А ви… ви, юначе, тут більше не працюєте…

Максим поглянув у дальній кут. Юра швидко відвів погляд і втупився в екран. Надя і Катя, ще вчора готові заварити йому каву, сьогодні з презирством повідверталися від нього, щось активно обговорюючи.

– Чому? – спитав Максим у колишнього керівника, бо не годилося одразу повертати назад. Так тільки боягузи роблять.

А ти і є тим боягузом, Максе!

– Тому що у нас не місце для злодіїв.

– А хто вам сказав, що я злодій? – Максим подивився просто у вічі Антону.

Той захвилювався.

– Так усі кажуть…

– І шеф?

– І… ну напевно…

– Може, підемо спитаємо у нього?

Цього Антон не чекав.

Олександр глянув на екран. Відеокамери з усіх куточків його фірми показували йому, хто чим живе на своєму робочому місці.

Ось постачання. Кілька столів із комп’ютерами, зосереджені обличчя, ділові розмови з постачальниками, набирання накладних.

Ігор уміє тримати дисципліну у довіреній йому царині, ще б із домашніми навів лад – ціни б йому не було!

Ось роздріб. Молоді дівчата, жарти, сміх, веселі розмови з аптеками, тут можна розслабитися, всі свої… Ілона вибила для себе окремий кабінет. Казала, що керівник має дистанціюватися від підлеглих, щоб помічати їхні огріхи й критично реагувати у критичних ситуаціях, бо в малих приміщеннях звикаєш до людей, а люди до тебе, і це в результаті відбивається на ефективності роботи, а ви ж не дасте нам великого приміщення, ми ж не гурт? – Не дам. – Тоді мені потрібен окремий кабінет.

І добилася свого!

Ось бухгалтерія. Ну ясно, обід. Усіх мов корова язиком злизала. Ні, все-таки Андрій забагато їм дозволяє, треба з ним про це поговорити…

І тільки Олександр зібрався зателефонувати, як на ще одному екрані Антон Нечипорук разом з новеньким попрямували простісінько до його кабінету.

Завгурту звик беззаперечно володарювати у себе, наче таточко над своїми дітьми, адже набирав у відділ юнаків і дівчат. Тому, зіштовхуючись із тим, хто не піддавався його великосвітському шарму, він втрачав свою впевненість і запал.