Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

— мисливці раз;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— люди-пацюки;

— ожилі мерці».

Дикі пси плодяться на смітниках, а поночі приходять до міста. Величезні звірі на темних вулицях завмирають на межі світла від ліхтарів — єдиної перешкоди та єдиного порятунку від них.

— Не бійся. Ходімо.

Озирнутись і не побачити його. Тільки чути, як гарчать задоволені пси і тріщить роздираючись шкіра. А вранці відшукати залишки його закривавленої куртки й подумати:

— Чому вони не доїли?

— Привіт.

— Мене кличуть Крихіткою.

— Мене Карлом.

— Ти живеш сам?

— Ні, але ми можемо піти до мого товариша.

— Бувай.

Мешканці каналізацій, люди-пацюки, сичать і ховають хвости під полами довгих плащів. Вони будують свої храми під землею, під бруківкою міста.

Люди-пацюки, чия слина отруйна, а зуби жовті.

Вони мешкають під землею, де ніколи не минає ніч.

Тисячі кілометрів підземних нутрощів Міста. Метро, водостоки, лабіринти каналізацій, труб, дротів, бункери, печери зруйнованих та вцілілих монастирів, з’єднаних прорубаними в скелях ходами. Підземні церкви, озера та підземні цвинтарі. Тисячі кілометрів, у яких можна розмістити не одне пекло.

Сіра тінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до відчинених люків каналізаційних шахт. Малюсінькі диггери, які вважають пацюками все, що зашарудить позаду. Важкий видих розплавленого асфальту. Слиз на кістках. Завалений атріум. Перевернутий хрест серед трупів невдалої чорної меси. Сходи. Нори. Вівтар. Половину шляху — тільки на животі.

Сюди йдуть вони, ті, кого застає світанок. Щоб, перечекавши день, повернутися. Тут вони відпочивають упродовж дня, злипаються гронами, запорпуються у бруд, сплітають у хащах гнізда заіржавілих труб. Коли… Коли ще не час повертатися назад.

Вода. Розкладання і гниль.

Згори — анітелень. Ніби там усе вимерло. Тільки нескінченна ніч. Новий рівень.

Ожилі мерці. Хто їх краще знає, ніж моя мачуха?

— Здрастуй.

— Але ж ти жонатий…

Список був величезний. Кого тільки не було в ньому: мисливці, дикі пси, люди-пацюки, ожилі мерці…

Їх було так багато. Тих, кому заплатив мій названий батько, коли писав ці платежі у розділ «витрати».

«Витрати на улюблену дочку:

Кат для катування вогнем — 2.000

Кат для катування водою — 2.000

Священик для екзорцизму — 4.000

Послуги гробаря — 1.000

Загальна сума: — 9.565»

Або трохи більше.

— Мене звати Макс.

— І ти живеш сам?

— Так.

— Справді?

— Так.

Він прийшов до цього бару, щоб випити, потім знайти, познайомитися і піти вдвох, але навіть подумати не міг про те, що я вже ладна йти за ним, куди завгодно. І даючи йому відробити програму до самого кінця останньої операції, я кивнула у відповідь:

— Почастувати тебе чимось?

— Почастуй.

— А як тебе звати? — запитав він.

— Крихітка, — відрекомендувалась я. — Поїхали, ти покажеш мені свою квартиру.

І впіймавши розгубленість в його очах, я додала:

— По дорозі купимо вина.

Він був симпатичний. Квартира — велика.

— Хочеш прийняти душ? — запитав він.

— Хочу приготувати тобі вечерю, — відповіла я.

Але я була потрібна йому тільки на один вечір, і він відмовився, запитавши:

— Хочеш вина?

— Я принесу сама, — сказала я, коли мені не зосталося нічого іншого.

Але ж я могла бути для