Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

По-друге, в моєму середовищі, — а це, якщо окреслити умовно, мистецька богема, — абстиненство — явище не тільки рідкісне а й, з дозволу сказати, — неприродне, штучне. Митець більш ніж будь-яка людина потребує іноді відійти від реальності, навіть якщо та створена ним самим. Все ж краще досягти цього з допомогою алкоголю, аніж, скажімо, наркотиків[110].

Тут Іздрик, по суті, натякає на те, що алкоголізм — це невід’ємна риса митця, як і необхідність тікати від реального і вигаданого світів. І попри наявність характерної Іздрикової дотепності, на цій книзі лежить тінь похмурого декадансу, і сягає вона її задньої обкладинки, де автор зізнається, що він не повинен був написати цю книжку. Запозичуючи метафору зі сфери гінекології, він доходить висновку, що

Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня[111].

Знову ж таки, Іздрик розкриває своє презирство до письмового слова, прибираючи йому образи смерті. Одночасно з цим, він передає марність спроб письменника вирватися з цього болісного стану, одного разу обтяженого таким покликанням. Прикладів існування хворого героя-інтелектуала в прозі письменників-вісімдесятників чимало. Чи то спонукувана потребою якось приборкати цю хворобу, як-от Забужко, чи то дозволяючи їй інфікувати індивіда від голови до ніг, як-от у Іздрика, значна кількість інтелектуалів у цих прозових творах, змальовані як хворі. У поєднанні з запалом, з яким автори передають читачеві хвороби своїх персонажів, перетворює «хвору душу» на новий прототип українського інтелектуала в українській прозі. Варто запитати, чому ці письменники відчувають необхідність саме такого змалювання українського інтелектуала в рамках ейфорійного руху і стимулювання інтелектуальної свободи? Знову ж таки, це можна почасти пояснити поверненням до модерністського образу стражденного інтелектуала, забороненого в епоху соціалістичного реалізму, а потім заміненого на інтелектуала як позитивного зразка для наслідування. Українські інтелектуали 1960-х, 70-х, і більшість з 80-х років не могли офіційно писати про відчуження та аномальний стан, у якому вони перебували на той час, одначе були вільні робити це в пострадянській Україні. Тим-то це було своєрідним символом загального стану дезорієнтації і хаосу, в який Україна поринула разом з ейфорією, яка, своєю чергою, поширювала ідеї нестабільності і швидкоплинності як частину загального наступу на заскорузлі структури й системи, що існували десятиліттями. Крім того, ці інтелектуали відчували розчарування, бо нова, вільна Україна, яка народжувалася, була такою, в якій суспільство та влада їх знову активно марґіналізувала або, в кращому разі, іґнорувала.

Сучасні діти потребують інших мам, здатних, якщо треба, лаштувати, якщо треба, заплатити, якщо треба, то й витягти з поганої історії, уже на сучасних татусів надії немає.

З кожним наступним роком української незалежності соціальне становище української інтеліґенції та української мови зміщувалося вбік від центру, й інтелектуал знову опинився на задвірках. Здатність відмовитися від свого минулого виявилася цінною навичкою у новій Україні. Вдаючись до цілої низки порівнянь, літературний критик Олександр Бойченко протиставляє «еру фестивалів» в Україні тій, яка ступила їй у слід:

держава встигла здійснити перехід від рекреації до перверзії, від червоної рути до червоної ностальгії, від карнавалу до посткарнавального безглуздя, від епохи джазу до великої депресії, від національної романтики до есенгешного цинізму…[112]

Уміло запозичуючи елементи й артефакти як з арсеналу української, так і зі світової культури, Бойченко поєднує терміни, пов’язані з енергією, свободою, веселощами й динамікою (вони символізують ейфорію в Україні), і ті, які викликають неґативні враження від розпаду, зневіри й безладдя (ці втілюють хаос в Україні). Надто різко кидається у вічі його порівняння колись вельми популярного фестивалю «Червона Рута» з появою «червоної ностальгії». Воно бере за душу стислістю ейфорійної тенденції. Туга за стабільністю радянського життя біжить просто свіжими слідами за масовими святковими заходами з нагоди її смерті.

Уряд, який поступово зміцнив свою владу в Україні 90-х років, злегковажив ту мрію, що її плекали українські інтелектуали. Замість чинити опір подальшій русифікації та підтримувати українську мову та культуру, український уряд визнав за краще дотримуватися політики невтручання у культурну політику. Микола Рябчук зазначає, що особи, які взяли на себе владу в пострадянській Україні, прийшли, здебільшого, з сеґменту суспільства, ідентичність якого можна охарактеризувати словом «радянська». Продукти радянської стратегії творення народних мас, амбівалентних до національної ідентичності (або й виразно русофільського спрямування) і прикметних своєю неприкаяністю, яка дозволяла легко маніпулювати і керувати ними, ці люди мали неабиякий клопіт, ототожнюючи себе з тією версією України, що її поширювали національно орієнтовані інтелектуали[113]. І цей тип пострадянської української самоідентичності описує значну частину жителів України. Перші проблиски української національної свідомості у багатьох таких «радянських» українцях у рамках ейфорійного руху невдовзі згаснуть у світлі необачних, нерішучих і взагалі поверхневих офіційних стратегій так званої українізації. Пересічний українець, який з’явився у пострадянську добу, і далі вважав себе радянським громадянином,