Читати книгу - "Зорчина пісня"

А над ранок Зорка несподівано прокинулась од якоїсь особливої стійкої тиші. Вагон не рухався. Але не так, як це бувало на попередніх зупинках, а тривко, ніби колеса нарешті відкладали своє і завмерли тепер назавжди.

Зорка сповзла з нар і визирнула в прочинені двері.

Дощ перестав. У розривах хмар холодно голубіло небо. Від вагонів до самого обрію тяглося похмуре безлісся степу, і тільки подекуди ворушилася на вітру суха ламуча трава. Вітер прасував її, ганяючи по степу сірі кулі перекотиполя. А на самому обрії, ніби застиглі хвилі, ліловіли піщані бархани. Неподалік ешелону видніли кілька жовтаво-сірих будинків з пласкими покрівлями. Коло будівель диміли паровози, рухалися товарні состави. Там була станція.

То ось у чому річ! Вагони з дитячим будинком стояли в тупику.

— Дівчата! — заволала Зорка.— Вставайте! Приїхали!

— Цить, причинна! Зіпаєш удосвіта, як той півень,— сердито озвалася Маря.

Визирнула з вагона й сполошилася.

— Справді, приїхали! Чого ж ти мовчала?! Вставайте, дівчатка, вставайте!

Поряд, у хлоп'ячому вагоні, зашуміли, загупали, протяжно здивовано засвистіли.

Дівчатка зістрибували з нар. Сонні, закудлані, нічого до ладу не втямивши, товпилися в проході, штовхалися й галасували:

— Ой-о-ой!

— Завезли!

— Ой, дівчата, ні деревця, ні травинки!

— А казали — в евакуацію їдемо! Яка ж це евакуація, коли нічого немає?!

Біля вагона з'явився Кузьмін. Заклопотано-бадьорий. У чистій гімнастерці з тугим білим підкомірцем.

— Здрастуйте, діти! — низький голос його перекрив лемент.

Дівчатка принишкли, блимаючи на старшого вихователя з полохливою цікавістю.

— Вивантажувати речі! — гучно скомандував Кузьмін.

Галка ступила вперед.

— Це ми тут житимемо?

Кузьмін кивнув, нетерпляче глянув на годинник.

— Тю-ю, та тут же самий степ...

— Їхали, їхали і... приїхали! — знову загаласували дівчата.

Кузьмін насупився.

— P-розмови! Це вас, власне кажучи, не стосується, зрозуміло? Що?

— Аж ніяк незрозуміло,— Галка набрала дурнуватого вигляду й випросталася, як по команді струнко. Але очі її досить нахабно косували на старшого вихователя.

— Що незрозуміло?

— Чому не стосується, що стосується?

— Галко, чи тобі не соромно! — обурилася Наталка.

— Зажди, зажди, Наталочко,— тихо промовив Кузьмін, пильно розглядаючи Галку.— Отже, незрозуміло? Так, так, Ляхова, дурника вирішила корчити? Начувайся, я тобі цю демонстрацію ще пригадаю...

— А чому? Ви ж самі запитали: зрозуміло? А як незрозуміло? — безвинним голосом виправдувалася Галка.— Вже й спитати не можна...

— Ой, Лях, відчайдушна,— захоплено прошепотіла Ніна.

— А Микола Іванович говорив, що нас усе стосується,— стиха докинула Анка.

Кузьмін випростався, розправив плечі й поволі обвів поглядом дівчаток, що юрмилися біля дверей вагона.

— Ну, то кому ще незрозуміло, здається, Чистовій? Га?

Анка мовчала, опустивши долу очі й покусуючи губи.

Кузьмін осміхнувся і відшукав очима Зорку, яка боязко ховалася за Анчиною спиною.

— А тобі, Будницька?

Зорка стрепенулася і раптом з відчайдушною рішучістю випалила:

— А де Даринка Лебідь? Ви її в лікарню здали?

Степан Федорович повагом дістав з кишені просторого галіфе яскраво вишитого гаманця, потримав його на долоні й поклав у кишеню. Спохмурнів.

— Погані справи в Лебідь. Це на твоїй совісті, Будницька, зрозуміло? Щастя, що вчасно зуміли влаштувати в лікарню. — Він зітхнув і вів далі вже зовсім іншим тоном: — Ех, діти, діти, гадаєте, мені тут до вподоби? Та коли наказано, власне кажучи, значить, треба терпіти, не роздумуючи. Йде війна, гинуть люди, та країна вивезла нас у глибокий тил, щоб ви могли — що? — вчитися. А чим ми повинні відповісти на піклування? Добрим навчанням і залізною дисципліною, зрозуміло? Не чую!

— Добрим навчанням і залізною дисципліною,— гучніше за всіх випалила Наталка.

Кузьмін глянув на годинник і заквапився.

— Варю, ви відповідаєте за своєчасне вивантаження!

— А куди ж дінешся? — Маря розвела руки й зітхнула.— Всю дорогу за щось-нещось відповідаю, така вже моя доля...

Дівчатка заметушилися, почали квапливо збирати речі. Зорка стояла, мов прибита.

З Даринкою погано... і в цьому