Читати книгу - "Список бажань"

— Світ тісний. — Охоронець простяг руку. — Мерт. Будь-які друзі Деззі й таке інше…

Лоурі, трохи вагаючись, потиснув Мертову руку, побоюючись, аби той не надягнув на нього наручників. Формальності скінчились, і охоронець знову повернувся до справ.

— Отож назад до теми. К-х-к-х-х, дайте хоч… — Цього разу охоронець замовк сам. Здогад, наче вірус, умить перебіг його обличчям.

— Ага! Лоурі Маккол! Він — це ж ти, правда?

— Хто він?

— Той чолов’яга з телика. Той, що цілував Сесилі Ворд. Ти, старий паршивцю.

— Вибачте, ви помилились.

— Годі вже прикидатися. Звичайно, це ти. Твоє старе зморшкувате обличчя я впізнав би будь-де. Хто ж не впізнає? Тебе розтиражували по всіх вечірніх новинах. Ти горлав олє! і стрибав, як Ерол Флінн у “Капітані Владі”.

Лоурі не міг стримати самовдоволеної усмішки.

— Гаразд, це я.

— Ти що, втік із психлікарні, тиняєшся й шукаєш, яку б то зірку поцілувати? — Мерт ураз широко розплющив очі. — Слухай, ти часом не робиш чергової ставки на чергову жертву просто зараз переді мною?

— Ні, аж ніяк!

— Сподіваюся, ти кажеш правду. Одна річ залазити на таку висоту самому, інша — тягти за собою панянку.

— Яку панянку? — спитав Лоурі, вдаючи, ніби нічого не розуміє.

— Корчиш жартівника?

— Він бачить мене, — прошепотіла Меґ. Слава Богу, за Макколом вона вирішила піти, а не полетіти. І хто сказав, ніби коли дмешся, нічого путнього не виходить?

— Звичайно, я тебе бачу. Хоча трохи дивно, я не помітив тебе на моніторі.

— А що, камера стежить і за полем?

— Авжеж стежить. Який дурень подумає, ніби ми охороняємо паркан і не стережемо футбольного поля? Я не помітив цієї дівчинки на моніторі.

— Ну, розумієш, я…

— Це того, що вона завжди плентається позаду, — перебив Лоурі. — Думаєш, їй дуже цікаво з такою викопною решткою, як я? Зовсім ні.

Мерт ступив крок назад.

— Можливо, ви обоє хворі на голову. Мушу подзвонити.

— О ні, Мерте! — вигукнув Лоурі, намагаючись триматись так само спокійно. — Давай я розповім тобі, чому я тут. Правду. З самого початку. Все про Сессі Ворд. Усе з самого початку. Недільні газети віддали б чималеньку суму за таку історію.

Мерт прикусив кінчик вуса, зважуючи, чи варто погоджуватись.

— Обіцяєш? Справжню викривальну історію?

— Справжнісіньку.

— Тоді так: розповідай, а я вирішу, що з тобою робити.

— Так нечесно! — запротестувала Меґ. — Тоді всі карти будуть у твоїх руках.

— Життя нечесне, дитинко, — вишкірився Мерт.

— Розкажи-но мені про життя, — стрепенулась вона.

— Гаразд. Домовились, — укинув Лоурі, перше ніж Меґ устигла сполохати можливого союзника.

— Чудово. — Мерт розтяг рота на всі тридцять два. — Ну-бо, розповідай. Правду і саму лише правду. Я відчуваю казочки за милю.

— Саму лише правду… — Лоурі стиха присвиснув.

Як і обіцяв, він розповів нічному сторожеві достеменно все, що відбувалося. Правду. Ну, краще сказати, вільну інтерпретацію правди. Гаразд, безсоромну неприховану брехню. Лоурі небезпідставно вирішив, що брехня принаймні не заведе їх до психіатричної лікарні.

— Усе почалось… е-е-е… тієї п’ятниці.

— Справді, — докинула й свої три копійки Меґ. — Це вже цікаво.

— Коли… е-е-е… помирав Меґів дідусь.

Меґ розпачливо заридала:

— Бідний дідусь!..

— Ми всі зібралися довкола нього, з сумом чекаючи, що ось-ось серце бідолахи перестане битись. — Коли брешеш, треба додавати якомога більше правди. Лоурі поглянув на Мерта, щоб упевнитись, чи його детектор бува не намацав чого казкового. Сторож, здавалося, почувався цілком затишно, віддаючись прослуховуванню історії. — Звісно, старий був непоганий чолов’яга, проте ні до чого не вдатний. Життя пробігло повз нього, а він устигав лише дивитись, як воно збігає. Він знав, що аж ніяк не тягне на взірець за наслідування для своєї внучки. Тому перед смертю він узяв з мене обіцянку.

— Обіцянку? — запитала Меґ. — Тобто… так, обіцянку. Він узяв з Лоурі обіцянку як зі свого…

Лоурі скривився. Брехні Меґ могли бути недостатньо витонченими.

— Як зі свого військового камрата.

Мерт звів брови.

— Тоді зрозуміло, як це ветеран зміг перемахнути через такий парканище. — Його брови вклалися на звичне місце. — Ну, і що то за обіцянка?

Лоурі почухав підборіддя, колись густо поросле щетиною.

— Обіцянка?.. Так… Я, його найкращий друг…

— І командир загону Бойових Тер’єрів, — докинув привид, дуже задоволений своєю знахідкою.

— Так, — процідив Лоурі, — і командир загону Бойових…

— Тер’єрів.

— Тер’єрів. Дякую, Меґ. Я обіцявся зробити всі справи, яких він не зробив, і дуже жалкував через те.

Мерт аж свиснув.

— І одна з таких справ — поцілувати Сесилі Ворд.

— Саме так.

— А зараз ти хочеш забити кілька голів у Кроук парку.

— Якщо можна.

Мерт прикусив кінчик вуса. Все було не так просто. Вони ввірвалися на стадіон. Жодних питань до нього як до охоронця. Подзвони в поліцію, і нехай собі доскіпуються…

— То де ж ваш м’яч?

Меґ з Лоурі дурнувато усміхалися.

— Забули.

— І як ти міг, командире? — здивувався Мерт. — Боже Всевишній, здається, в мене шизи перемикає. Побудьте тут хвилиночку.