Читати книгу - "Свідків злочину не було"

— Правильно, Павле Трохимовичу, — погодився з ним. — Про що ви розмовляли з Русланом? Три години — строк чималий.

— Які там розмови… — вибачливо посміхнувся. — Ми ж не однолітки. Навчав, показував, як керувати швертботом. Розповідав про міжнародні змагання, чемпіонів. Загалом, переносив оцю теорію на практику, — і показав мені книжку Яна Проктора «ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения».

— Руслан не розповідав про… батька, матір, як вони живуть?

— Ніколи, — суворо відповів тренер. — Та й у мене нема звички випитувати. Це… непристойно, — відразливо скривився, — мов заглянув до чужої опочивальні.

Мені стало незручно, бо в Радутного склалося враження, ніби я підозрюю його у непорядності.

— Вибачте, Павле Трохимовичу, я не…

— Ну що ви?.. Я вас розумію — робота, — заспокоїв мене.

Я підвівся, подав руку Радутному. Він затримав її.

— Ви куди зараз?

— У центр міста.

— Підемо разом. Чи вам?..

— Охоче. Удвох веселіше.

Дорогою тренер захоплено розповів про вітрильний спорт, яким займався більше тридцяти років. Радутний прочитав мені справжню лекцію про хвилі, тактику змагання, хмари і колір неба. Він чудово знав свою справу. Ми постояли на наплавному мості через річку Степову, помилувались краєвидом. З Радутним часто вітались перехожі, і я зрозумів, що у нього безліч знайомих у місті. Потім сходами піднялися на бульвар. Неподалік від майданчика, де стояли старовинні гармати, дві жовті бочки — «Пиво» і «Квас».

— А бокальчик хлібного не завадив би, га? — подав пропозицію Павло Трохимович.

Квас холодний, аж зуби ломив. Тренер пив і дивився на мене крізь товсте скло кухля, яке спотворювало його гарні карі очі й рівний ніс. Я ніби бачив його у кривому дзеркалі в кімнаті сміху. Опісля ми пройшли мимо драмтеатру, обіч якого між платанами височіли потемнілі бронзові постаті Венери, Аполлона, Афродіти. З двору на тротуар вибіг за м'ячем хлопчина років дванадцяти в одних шортах і сандалях. Я перепинив м'яч, щоб не викотився на дорогу.

— Дядю! Дядю! — гукнув до тренера хлопчик і заступив йому шлях. — А Денис захворів! — радісно сказав, крутячи головою від задоволення. — Захворів!

— Який Денис? — Радутний глянув на мене здивовано, мов закликав у свідки, що він справді не знав ніякого Дениса.

— А той, якому ви дали залізного карбованця.

— І… і що з ним? — розгублено запитав.

— Накупив морозива і сам наївся. Тепер болить горло, сидить вдома, — хлопчик схопив м'яч і побіг у двір..

Радутний взяв мене за лікоть:

— Позавчора я теж ішов сюдою. Підбіг той Денис, показує мені металевого карбованця і питає, чи не я загубив. Я й сказав, щоб взяв собі. А він — морозива… Діти.

Ми розійшлися з Радутним добрими знайомими. Його тактовність і стриманість мені сподобались. Він жодного разу ні прямо, ні побічно не поцікавився ходом розшуку Руслана, не нав'язував своїх міркувань. Розумів, що моя робота не обговорюється зі сторонньою людиною.

Я поволі йшов до свого відділу. Сподівався застати Скорича і викласти йому сьогоднішні новини. А попереду — розмова з Шулешко, і найголовніше, затримання грабіжника. Чомусь був упевнений в удачі. Малися для того переконливі підстави. Коло звузилось. Подряпина на правій щоці викаже його. Якщо Хрипливий втретє опівночі їхав четвертим маршрутом, значить, він жив у когось на дачі.

От лише з розшуком Руслана я тупцював на місці. Досі не було чіткої лінії, за якою провадив би пошук. Коло замикалося на батькові, підозрювати якого чисте безглуздя. Створити іншу версію заважав дзвінок Руслана після тренування. Дзвінок додому…

Що сталося з хлопчиною після дзвінка? Що і де? Адже після нього Руслан міг вдруге зайти до продавщиці, Міг! А свідки? їх нема. Правда, сусідка — молода мати — чула чоловічі голоси. І все ж у мене не було явних причин звинувачувати у чомусь Табурчака, окрім зради дружині.

— Є майор Скорич? — запитав у чергового.

— Приїхав.

Крізь оббиті чорним дерматином двері глухо долинав голос Дмитра Юхимовича. Я постукав і, не почувши відповіді, увійшов до кабінету. Скорич розмовляв по телефону. Він кивнув на стілець, уважно подивився на мене, ніби здогадувався про подію з шофером.

— Уже встигли підсмажитись? — заздрісно поцікавився, коли закінчував розмову.

— Сьогодні. Поєднав приємне з корисним; вистежував Хрипливого.

— З шофером?

— Вчора, близько опівночі, Хрипливий поранив його.

— Ах, чорт! — спересердя ляснув долонею по столі майор. — Хоч неважке поранення?

— Ні, лише втратив багато крові.

Я докладно розповів про Луцика. Майор, як завжди, слухав, а мені здавалося, що він дрімав.

— Значить, так, Арсене Федоровичу: через кілька годин ви підете на пляж. Якщо там з'явиться Хрипливий, дзвоните до мене і ми відразу їдемо на дачі. Без нас нічого не робіть. Досить Луцика, — суворо застеріг майор.

— Слухаюсь, Дмитре Юхимовичу. Зранку я розмовляв а Табурчаком. Не признається, що втік з відрядження. Вважаю, що інженер жив у Шулешко і, мабуть, у неї бачився з сином. Може, навіть після тренування. От лише свідків… — Я безпомічно розвів руками.

— Н-да, свідків нема… — Скорич покахикав і продовжив: — Одні потерпілі. А з Русланом — наче у затяжному стрибку.

— А все через той дзвінок додому, — сумно зазначив я. — Після перерви зайду до Шулешко, а потім на пляж.

— Добре. Чекатиму вашого дзвінка.

Я забіг у кафе «Чайка» щось перехопити. Оглянув залу, але ніде не побачив продавщиці. А часом не заходив до неї Табурчак? Погано, якщо випередив мене і розповів про мою підозру. Тепер вони могли змовитися і все одностайно заперечувати. У мене від тої думки погіршав настрій. Швиденько, без апетиту, перекусив. Потім заскочив до універмагу і на другому поверсі знайшов секцію трикотажу. Три молоді продавщиці в синіх халатах статечно походжали поміж довгими рядами з розвішаним крамом. Я звернувся до однієї —