Читати книгу - "Над Тисою"

Ішов він, безтурботно розкурюючи товсту самокрутку, стукаючи підковами по дощаному настилу. Подзвонювали ордени і медалі. Свіжий затисянський вітерець розвівав поли шинелі. Пиловидний дощ кропив пасма волосся, що вибилися з-під картуза.

Кларк пройшов міст, спустився по сходах, і саме в цей час повз нього промчав довгий состав пасажирських вагонів московського поїзда. Кларк подивився на годинник: точно! Все, абсолютно все виходить так, як планував.

Демобілізований старшина непомітно виринув із привокзальної темряви і легко загубився на шумному, багатолюдному пероні, серед солдатів-відпускників, що їхали у свої частини, розквартировані закордоном. Разом з ними він увійшов у яскраво освітлений вокзал. Оглядаючись навколо, промовив:

— От і край радянської землі. Ще година, дві — і знову чужа сторона. Ех, доле ти, доле солдатська…

Як і розраховував Кларк, його слова зачепили душевні струни молодих людей, які йшли поруч з ним… Один з них, кругловидий, червонощокий, теж старшина, з артилерійською емблемою на погонах, сказав:

— Мовчи, друже, не завдавай жалю…

— Розумію… — Кларк підморгнув. — Від молодої дружини поїхав?

— Немов у воду дивився. А ти чому без погонів? — спитав старшина, коли вони розмістилися на лавах у залі для чекання.

— Відносив я свої погони з честю, досить. Тепер я де-мо-бі-лі-зо-ваний… Заздриш, га?

Артилерист зітхнув:

— Мені хоч би ще з тиждень побути у відпустці!

— І місяця б тобі, братіку, невистачило. Щасливі днів не рахують. Як вона, твоя молода господиня, величається?

— Клавою досі звали, — соромливо посміхнувся артилерист.

— А тебе?

— Грицьком. Григорій Воловик.

— Гриша, значить. А мене — Іваном. Іван Бєлограй. — Кларк дістав кисет з махоркою. — Кури, Григорію батьковичу, найкращий засіб від нудьги.

Артилерист зробив самокрутку, припалив і, глибоко затягнувшись, крізь дим дружелюбно подивився на співбесідника:

— І давно ти демобілізувався?

— Недавно. В цьому місяці.

— А де служив?

— Та-ам. — Кларк кивнув на захід. — В окупаційних військах.

— І куди ж тепер?

Кларк зніяковіло опустив голову, насунув на очі картуз.

— Шлях мій прямий, а от не знаю, що вийде, — відповів він ухильно. — Словом, сліпий сказав: побачимо.

— А все ж таки куди націлився? — цікавився артилерист.

— Та так, є на землі один заповітний куточок! — Кларк підвів голову, підморгнув. — Націлився я, братіку, на колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську вулицю, на будинок 92, де проживає Терезія Симак. Чув? Тере-зія!…

Похмуре обличчя старшини-артилериста поступово прояснилось.

— І ким же вона тобі доводиться, ця сама Терезія? — спитав він з деяким лукавством. — Тіткою? Бабкою?

— Ще й сам не знаю, по правді тобі сказати. Поки що мрії великі.

— Чого ж ти сидиш тут, а не біжиш до неї? — здивувався артилерист.

Демобілізований старшина з тугою подивився на темне нічне вікно:

— Радий би в рай, та гріхи не пускають… — Він помовчав і серйозно додав — Куди підеш серед ночі? Місця малознайомі, ще теє… той… на кордон наштовхнешся. Почекаю краще до ранку. — Він. постукав нігтем по скельцю годинника. — Ну й час же повільно тягнеться! Чаю випити, чи що? Пристанеш до компанії, друже?

Артилерист вивернув кишені шароварів:

— Не підхожий я для тебе компаньйон.

— Дарма, пішли.

Кларк схопив за руку старшину і потягнув його за собою.

Піднімаючись крутими відкритими сходами на другий поверх, де містився ресторан, він допитливо і обережно, не обертаючись, косив очима: чи не привернув він до себе увагу? Ні, наче ніхто не стежив за ним.

У просторому залі ресторану було багатолюдно. Вони сіли за вільний столик, замовили горілку, пиво, закуску.

Пили і їли повільно: «демобілізований» весь час розповідав, яка в нього Терезія, як і коли він її покохав, як вирішив їхати до неї, а старшина-артилерист тільки слухав, схвально підтакуючи і сумно посміхаючись.

Кларк говорив з таким захопленням, так пожирав очима свого співбесідника, що, як здавалося збоку, нічого не бачив і не чув навколо себе. Насправді ж він ні на мить не втрачав влади над собою, безперестанно контролював кожну людину, що була у великому залі: чи не зацікавився хто-небудь ним? Іншим Кларк і не міг бути на радянській землі. Постійна настороженість — це тепер його звичайний стан. Він, як людина таємного життя, весь час повинен бути впевнений, що бездоганно виконує свою роль, не викликаючи жодної підозри.

За сусіднім звільненим столиком з'явився новий відвідувач — молодий хлопець у чорній форменій шинелі, з білим металевим паровозиком на новому, вдало зробленому і старанно вичищеному картузі. Кларк призвичаєним оком встиг помітити й інші важливі прикмети хлопця: русявий кучерявий чуб, що вибивався з-під лакованого козирка, яскравий опік рум'янцю на щоках, виголене підборіддя, сяючий погляд. Кожна людина, що потрапляла в поле зору Кларка, зразу ж викликала в нього першорядної ваги запитання: хто ти і що ти? Боятися тебе треба, запобігати перед тобою чи добиватися дружби? Якщо об'єкт не викликав побоювань, Кларк одразу ж, за звичкою прикидав: «А чи не можна, голубчику, мати з тебе якусь користь?»

Попиваючи густе березневе пиво і не припиняючи розмови з артилеристом, Кларк думав про молодого залізничника. За спостереженнями Кларка, хлопець недавно, можливо, тиждень тому, якщо навіть не вчора, одержав право на самостійне водіння паровоза. Цим і пояснюється його парадний вигляд і поява у ресторані. Святкує. Офіціантка називає його на ім'я — значить, він місцевий, яворянин.

«Щасливі люди великодушні, — посміхнувся сам собі Кларк, — вони довірливі і раді кого-небудь пригріти своїм добрим крилом. Що ж, почнемо атаку». Кларк