Читати книгу - "Високий Мисливець"

— Того м'яса не можна було не засолити. Я все ніяк не міг підійти до корови на постріл — вона тікала, і від того у неї спінилась кров. М'ясо зіпсувалося б, поки я доїхав би з ним до табору.

— Хіба я дорікаю? Як не підстрелимо свіжини, добра буде й солонина. Але краще приберегти її на наступні дні, коли для полювання, можливо, не буде часу.

— А навіщо, власне, робити такий гак — їхати аж до витоків річки?

— Мало того, діставшись до витоків біля підніжжя Орлиних Гір, ми піднімемося на вершину. Але не будьте таким цікавим, Джуліусе. Якщо хочете знати, мені кортить показати вам три гарні ягуарячі шкури. Вони напнуті там в одному затишному місці. Крім того, ви побачите чудовий краєвид.

— Я ніколи не захоплювався краєвидами. Особливо коли заради того, щоб їх побачити, треба дертися на гору. Така справа варта заходу тільки тоді, коли ви йдете по сліду ягуара і сподіваєтесь добути гарну шкуру. В усіх інших випадках мені приємніше дивитися на гори знизу.

— Уперше мене вивів туди саме ягуар. Але нагорі так гарно, що я залишив там його шкуру, а пізніше додав до неї шкури ще двох ягуарів, яких уполював на рівнині; Останнім часом я часто буваю там і, щоб згаяти час, виминаю і вичиняю ті шкури. Дві з них. уже такі м'якенькі, ніби їх щойно стягли із звіра.

— Ви буваєте там часто, — бурчав собі під ніс Джуліус, — і схід сонця завжди зустрічаєте вже біля витоків річки. Гм… Потім ви деретеся на гору по бездоріжжю і там мусите щось робити, щоб згаяти час… Здається, я починаю розуміти, чому ми не могли вистежити, де ви полюєте. Але навіщо ви мене тягнете туди? Мабуть…

— Я ж кажу: лише тому, що там красиво. Як у Серра Паресі [30], де, як запевняє Алонсо, людина, коли б мала досконаліші очі й гучніший голос, могла б побалакати із самим святим Петром.

— А ви йому щось скажете? — запитав Алонсо.

— У мене не такий добрий зір, однак з допомогою бінокля все-таки можна зазирнути на парагвайський берег, ба навіть у гори Трес Ерманос [31]. На одній із тих гір стоїть фортеця Олімпо, а на другій сидить наш вірний чорношкірий друг, і хоч у мене й не такий гучний голос, але все-таки я інколи розмовляю з ним.

— Я так і думав! З цієї гори ви подаєте димові сигнали і так само вас повідомляють про новини.

— Димові сигнали — річ хороша, але їх побачить кожен. А от сигнали дзеркалом можна помітити лише з одного боку, та й то з певного місця. Отож їх завважить Венцеслао, проте не побачать навіть у Барранко Бранко.

— А той чорний знає телеграфні сигнали?

— Гадаю, що ні, але він розуміє ті сигнали, про які ми з ними домовились. Однак годі правити теревені, краще поспіть.

— Із спанням уже нічого не вийде. Хіба заснеш, коли сподіваєшся от-от узнати щось цікаве!

— Потерпіть. Я проведу вас у місця, де не бував ніхто, крім індіанців. А тепер їдьмо якнайтихше. Зніміть остроги, застебніть пряжки на сідлах, щоб нічого не брязнуло. Думаю, індіанці не дуже зрадіють, якщо дізнаються, що я привів вас на землю, яку вони вважають священною, і навряд чи поставляться схвально до того, що я там отаборився. Самі вони рідко бувають у цих місцях і, певно, й досі не знають про те. Якщо їхатимете зовсім тихо, побачите таке, про що навіть онукам розповідатимете. Я не наполягаю, щоб ви заприсягайся, що більше ніколи сюди не повернетесь, бо однаково не додержите слова. Але вимагаю, щоб ви пообіцяли, що жоден з вас пальцем не торкне того, що там побачить, хоч би якою великою була спокуса. Я це роблю у ваших же інтересах.

— Що може бути спокусливого на тій горі? Золото, срібло чи самоцвіти?

— Знайдете і золото, і срібло, хоч і не дуже багато. Зрештою, побачите самі. А тепер ані пари з уст, їдьмо зовсім тихо.

Розмова урвалася. Непідковані коні ступали майже нечутно по густій траві, вкритій росою. Вони вже заспокоїлись і йшли рівно. Караї, підвівшись у стременах, уважно прислухався, але ніде нікого не було. Отже, за маленьким загоном ніхто не стежить. Тоді він зручніше вмостився боком у сідлі і, низько схилившись до шиї коня, задрімав. Кінь знав дорогу, бо Отонте вже кілька разів проводив мисливця до витоків річки, де звичайно чекав на його повернення, стежачи, чи не скрадається хто за ними. Кінь, який виріс у диких місцях, — а саме такого коня Караї дістав у подарунок від кадувеїв, — завжди пізнає дорогу, якою пройшов хоч один раз. Коли ним ніхто не править, він сам розуміє, куди йти, і не спиниться, доки не дістанеться до мети. Може, це й смішно, але мисливець був певен, що кінь, якого він сам приручив, може читати навіть його думки.

Цього разу кінь так раптово зупинився біля чагарників, що коні позаду мало не наїхали на нього. Високий Мисливець умить прокинувся і, навіть не озирнувшись, зіскочив з коня, тимчасом як його супутники поволі пробуркувались. У ранішній сутіні здавалося, що чагарник непрохідний, і все-таки Високий Мисливець ураз зник у ньому. Кінь рушив за ним.

— Куди ви поділися, Караї?

— Ідіть за моїм конем на слух. А якщо зовсім не видно дороги, заждіть хвилинку. Я зараз присвічу.

Однак мисливці не могли знайти дороги в гущавині, хоч жоден не хотів у цьому признатися і навіть не запалив сірника, щоб глянути на сліди. У тому, власне, й не було потреби, бо за мить серед кущів спалахнуло світло і сухе гілля весело затріщало, охоплене полум'ям. Перед мисливцями простяглася вузька стежка, що в'юнилась