Читати книгу - "Марiя"

— Зараз ми зайняті організацією недільних шкіл, — гаряче розповідав Тедзик. — Ця надзвичайна людина, професор Пирогов, попечитель Київської округи, в усьому пішов назустріч, і дехто з професорів, особливо професор Павлов. Ой! Як на них тепер зуби точать і губернатор, і все вище начальство! А втім, дозволу добилися. Наш Київ повинен стати за взірець. Ви знаєте, ми викладатимемо і українською мовою, а в деяких школах, де поляки, — польською. Хіба це не перемога? Ми гадаємо, що скрізь треба заводити такі школи. Чому б і в Немирові не відкрити? Але ж ви їдете звідси...

— Про недільну школу потурбується Барщевський, —діловито мовив Ілля Петрович. — Ви ж знаєте, який він ентузіаст просвіти, бібліотек, безплатного навчання. Хороший парубок.

— Але про таємні товариства і таємні наші плани на недільні школи, про які ви здогадуєтесь, я йому не скажу. Це тільки вам, — засміявся Тедзик.

— Само собою зрозуміло, — спокійно відповів Ілля Петрович. — У кожної людини є свої кордони діяльності і переконань. Петро Гаврилович вірить, як, на жаль, і багато чесних людей, що все може перетворитися шляхом освіти. Я переконаний, як і ваші нові друзі, що цього замало. Потрібна докорінна зміна всього життя. А як це станеться, правду мовити, я ще не знаю, — признався він. — Але кожен хай робить те, на що він спроможний.

— Мабуть, це краще, що ви їдете до Чернігова, — сказав Теобальд, — ви там обов'язково зустріньтесь якнайшвидше з Петром Єфименком. Він теж з групи харків'ян, але перевівся до Московського університету. Зараз він у Чернігові. У нього зв'язки з московськими товаришами. І тільки для вас: він пише під псевдонімом «Царедавенко».

— Уявляю, що він пише, обравши такий псевдонім! — усміхнувся Дорошенко. — Так, звичайно, у Чернігові більше наших людей, ніж у Немирові. Там мій добрий товариш, лікар Степан Данилович Hoc, теж із київських студентів, завзята душа. Між іншим, хоч і малий Немирів, а ми також дещо передали Іскандеру. Через надійні руки. Якщо потрапить до нього, — він продзвонить.

...Надійні і милі руки. Він не сказав через кого не з мотивів конспірації.

Гедзик не поцікавився, через кого, хоча сам так одверто про все розповідав Іллі Петровичу, знав, що той ніколи зайвим словом не прохопиться. Він, Тедзик, тільки несподівано спитав:

— А де тепер Маркович!? Марія Олександрівна? — І раптом, почервонівши, долав: — Я її «Народні оповідання» поряд з Кобзарем і Міцкевичем бережу. Ми вирішили її книгу обов'язково ввести до читання в недільних школах.

— Вона зараз за кордоном. У Дрездені. Лікується.

— А-а-а, — протягнув Тедзик і більше нічого не спитав, і на хвилинку запанувала тиша.

— Ви знаєте, я був у неї безтямно закоханий, — раптом признався Тедзик. Він наче сам здивувався цьому зізнанню і не побачив, як почервонів і його вчитель. — Це, звичайно, минуло. Що таке безнадійна любов у сімнадцятирічного хлопця? — вів він далі, ледь іронічно всміхаючись (немов, за ці роки він став солідною статечною людиною!). — Але, слово гонору, мене після цього поки що жодна жінка не приваблює, мимоволі порівнюєш, і ніхто, звичайно, порівняння не витримує. Але я надто розбалакався.

...Він справді надто розбалакався. «Що таке любов у тридцятип'ятирічного чоловіка? — майнуло в голові у Іллі Петровича. — Це, певне, далеко важче і, може, зовсім не минає?»

Добре, що постукали в двері. Ілля Петрович швидко засунув у шухлядку «подарунок» Шуазеля. Зайшли ще гості — Барщевський і кілька випускників.

8

У Немирові це не могло бути навіть мрією, так далеко, майже потойбічне, не лише з погляду географії. У Петербурзі — це вже стало таємним найпалкішим бажанням: от би побачити! Адже всі, хто їде за кордон, не тільки мріє — здійснює це. У Дрездені все так наблизилось, що стало обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може, тому, що повсякденно бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона поїхав Іван Сергійович і вона навіть насмілилась передати свою книжечку...

Марія Каспарівна ділилась не тільки спогадами про юнацькі роки, Італію і Париж 1847 і 1848 років, а й читала деякі листи, що одержувала тепер дуже часто, повні розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот — політичних, ділових, сімейних. Ці листи справляли враження швидкої енергійної розмови. Іван Сергійович казав, що стиль Герцена і в листах, і в творах має своє неповторне особливе обличчя, і Марії справді здавалось, що вона чує живий голос і бачить живу людину, коли слухала герценівські листи.

Сьогодні Марія Каспарівна зустріла її ще привітніше, ніж завжди.

— Мила Маріє Олександрівно, я чекаю вас нетерпляче. Сідайте і слухайте.

— Лист?

— Авжеж! І він стосується вас. Марія зашарілась.

— Слухайте ж: «14 червня. Park House, Fulham». Марія Каспарівна завжди усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна людина, а може, тому, що цінувала кожне слово Олександра Івановича. Та коли хто з своїх підсміювався, вона виправдувалась:

— Я не люблю бігцем зазнавати насолоди, а так — «с чувством, с толком, с расстановкой». Як Фамусов! Маруся це знала і, між іншим, поділяла.

— «...Я вже не знаю, — читала Марія Каспарівна, — я чи Ви, хто писав останній. З того часу прийшли папери і Тургенев був...»

Марія насторожилась.

— «...а Марко Вовчок не був. Оповідання ці пречудові. Я автора чекаю нетерпляче». От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев повіз вашу книгу.