Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

Тінь кружляла, поверталася, описувала кола. Шукала сліду.

Поверхня барханів була така гладенька, ніби там ніколи не ступала людська нога. Але ж вони летіли трасою, якою ті двоє мали вже проходити.

Так. Тільки ж — уночі була буря.

Боб Феріс і Жан Габль, пілоти “Дугласа”, залишили свій літак і рушили до Ят опівдні напередодні.

Коли “Дуглас” приземлився серед пустелі і за кілька годин з’ясувалося, що справа кепська, Боб і Жан довго не роздумували: саме стільки, щоб викурити по сигареті.

Боб сказав:

— До Ят близько ста кілометрів.

— Я ніколи ще не бував у Ят, — засміявся Жан.

— Слід би побувати, — рїуркнув Боб.

Тоді Жан підвівся, кинув недопалок і сказав:

— Ну то ходімо.

Потім вони пішли до командира екіпажу і все це повторили йому. Жан тільки додав, що на божу волю нема чого покладатися і краще спробувати, чи не вдасться з усім цим упоратись власними силами.

— У нас мало води, — сказав командир.

Вони кивнули на знак згоди. Бо ж саме Боб перший помітив, як під час посадки лопнув бак і води залишилось там обмаль.

— Все-таки ви одержите триденну порцію, — додав командир.

— Прогулянка якраз на три дні, — засміявся Жан.

Командир проте не всміхнувся. Він був серйозний. І сказав їм цілком серйозно, що саме цього він од них і сподівався, але не хотів вимагати, бо ризик надто великий. У пустелі навіть найкращі компас і мапа не дуже допомагають пішому.

— Якщо вони збочать на кілька кілометрів, може статися… — він не докінчив.

— Я й гадки не маю збочувати! — обурився Жан.

Однак, коли вже мали рушати в путь, і Боб, і Жан попросили, щоб “у разі чого” повідомили сім’ї. Боб просив переслати свій парадний мундир десятирічному синові, а Жан заповідав усе оддати дружині, а негритянське намисто, куплене у Браззавілі, — восьмирічній доньці.

І вони подалися.

Сонце котилося вже до заходу, але небо ще дихало жаром і повітря над барханами тремтіло.

Усі на прощання бадьоро гукали й махали руками. Всі всміхалися, та коли силуети Боба і Жана зникли за найближчим барханом, одна жінка несподівано заплакала.

Попервах Жан намагався розмовляти з Бобом і навіть наспівувати. Але Боб гримнув на нього. Мовляв, це не прогулянка і нема чого кривлятися. Не треба марнувати сили. І Жан замовк.

Справді — це була не прогулянка. Три дні, щоб дістатися до Ят. Здається, немало. Та коли сонце пече, мов розтоплений метал, коли ноги вгрузають по кісточки у пісок, коли на сотні кілометрів довкола суцільна пустка — тоді три дні і запаси води на три дні — це дуже і дуже мало.

Отож ішли мовчки, розмірено, зосереджено, раз у раз мінялися місцями, як лижники, що бредуть по снігу. То один прокладав слід, то інший.

Але й це не дуже допомагало. Одежа прилипла до тіла, губи пересихали і репались, язик розпухав у роті.

Минула година, друга. Сонце вже скотилося до самого обрію. Вони піднялися на вершину високого бархана. Аж раптом обоє спинились ніби вкопані і скрикнули.

Зліва, на заході вони побачили велике біло-зелене місто.

Мінарети, пальми, білі округлі дахи будинків, що терасами спускалися з пагорбів. І все це дуже близько — за стіною розпеченого мерехтливого повітря. До них долинав віддалений людський гомін, гамір міста, віддих його життя.

Пілоти перезирнулися. Боб, скривившись, плюнув. Жан закусив губу.

— Це підлота, — сказав Жан. Боб знизав плечима.

— До кого, власне, ти маєш претензії?

— Ні до кого.

— Так от, фата моргана є фата моргана. І край.

— Бобе, але чи справді це міраж?

— Та звичайно. Тут ми можемо побачити сорок озер, двадцять міст, чотири оази… і все це буде тільки омана.

— То хіба ж це не підлота?

— Підлота. Але із законами природи сперечатися я не збираюся. Шкода здоров’я. Ходімо?

— Ходімо.

І вони подибали далі. Боб дивився поперед себе. А Жан усе зиркав на чудесне місто.

То забави сонця. Його проміння, переломлюючись в атмосфері, переносить зображення на сотні кілометрів. Ще одна підступність пустелі. Обман, який пробуджує сподівання, аби ще жахливіше їх розвіяти. Розвіяти назавше.

Так, то був обман. Не змигнулося й чверті години, як місто почало бліднути, підноситися вгору й танути — танути, ніби дим. Сіріли зелені пальми, половіли білі стіни.

В кінці зосталася лише сіро-жовта пустеля. Безжальне й мертве море барханів.

Коли місто зовсім зникло, Боб глянув на годинника.

— За годину сонце сяде, — сказав він. — Після його заходу півгодини відпочинемо, а тоді вже йтимемо до світанку.

Жан хотів засвистіти пісеньку “Я люблю Париж”, але губи його не слухались.

Він заступив Боба — почав прокладати шлях.

У Сахарі не буває сутінків, не буває повільного переходу від дня до ночі. Ніч западає нагло. Майже без попередження. Йде разом з подихом холодного вітру.

Швидко холоднішало. Йти стало легше. Жан ішов попереду, спиняючись кожної півгодини, аби звірити напрям за компасом і мапою.

Йшли мовчки. Лише коли зійшов місяць, Жан привітав його радісним окликом:

— Привіт, діду!

Місяць мовчав. Натомість Боб зовсім невесело запитав:

— Чому це він із серпанком?

Жан не відповів. Його усміхнене обличчя одразу споважніло.

— Чи доводилось тобі коли-небудь бачити такий місяць над Сахарою? — знову спитав Боб.

— Так, — одказав Жан.

— Коли?

Жан нічого не відповів. Та Боб знав відповідь не гірше за Жана.