Читати книгу - "Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура"

Але я зроблю все у суворій відповідності з процесуальним кодексом УРСР. Вас відвезуть додому, але доки я просто напишу запит, у вас на роботі буде маленький нещасний випадок. На одного законослухняного впаде раптом щось важке. Або машина недоречно дасть задній хід, коли цей законослухняний опиниться між заднім бортом і бетонною стінкою. І гаплик! Бутерброд із дятлом. Пробачте, зі стукачем. Розумієте, така вже людська порода. Навіть найостанніший стукач не любить, коли на нього стукають. Вибачайте, неточно висловився: коли про нього інформують. А от звідки робітничий клас дізнається про подвійне життя одного зі своїх товаришів — вгадайте з трьох разів.

Здається, подіяло. Тепер можна і на скрипочці зіграти.

— Сержанте, принеси водички. Тільки не в склянці з туалету, а мінеральної, в пляшці, з буфету. Виконуй!.. Ну, от тепер, коли ми самі, шановний, скажіть, на чому вас підсікла Контора?

— На дядькові. Він курінним в УПА був, у Савура — на Волині. Мама його ніколи не бачила, бо як війна почалася, їй лише три роки було. А до того дядько в Чехії на заробітках кантувався. А як дядька вбили у сорок восьмому, то мої вже на той час давно на Донбас переїхали. Мама взагалі нічого не знала. Бабця промовчала — ні їй, ні мені до самої смерті нічого не розповіла. Ну, і я, звичайно, в анкетах нічого не писав. Навіть особливий відділ не докопався: я ж строкову в Німеччині в автобаті тягнув. По дембелю приїхав до Києва, влаштувався в один гараж, в інститут пішов, у партію вступив. Гостинку дали. Оженився… дочці п'ятий рік. Ну, а як стали у спецавтобазу оформляти, воно й випливло. А мені кажуть: хочеш нормально працювати — інформуй: що, хто, де… А ні — то їздовим у найглухіший колгосп на дядьковій батьківщині. Без партквитка і перспектив.

Ситуація, на жаль, у мого свідка була типовою. Знаю я цей метод вербування інформаторів для Контори. Ми, щоправда, в Управі теж не в білих рукавичках працюємо — у кожного опера свій стукач, і то не один. Що поробиш — така специфіка служби. Самого лише собачого нюху не вистачить. Але ж ми, лягаві, принаймні, маємо справу зі стукачами з кримінального середовища. А конторським чистеньких подавай, незаплямованих. Справжніх радянських людей. Хобі у них таке, чи що — сутність людську ламати? От і цей — нормальний роботяга з нормальною біографією. Ще й невідомо, чи був у нього насправді той дядько-курінний. Може, його й не існувало взагалі. У кого він там, начебто, служив? Ах, так, у отамана Савура. Це той, чиї хлопці Миколу Кузнєцова прибили. Тоді зрозуміло, чого у конторських така параноя на все, що з Савуром пов'язане. Уявляю, з якою насолодою доповідали своєму начальству: мовляв, викрили і завербували близького родича вбивці нашого славного розвідника. Шкода, що «залізний Фелікс» не дожив до цього часу. От уже порадів би за своїх діточок «із чистими руками і холодним розумом». Але ділитися своїми думками зі свідком я не став. Я сказав інше:

— Якщо чесно, то про бандерівців я знаю лише те, що написано у Ярослава Галана. Хоча один знайомий ветеран якось прохопився з великого перепою, що УПА наших партизанів не тільки у розход пускала, а й часом виручала добряче. Але я ніколи не зрозумію, як можна знущатися над людиною тільки за те, що у неї колись був якийсь там родич, про котрого вона й зеленого поняття не мала. Та у нас — що в Україні, що в Росії, що в Середній Азії — як глибше копнути, то такої рідні у кожного: хто у Махна був, хто у Денікіна, а хто у басмачів.

— Спасибі, товаришу Сирота, що хоч ви це розумієте. Знаєте що? Як можна обійтися без протоколу, то я все скажу. А з протоколом — то краще вже з мосту в воду, щоб і сліду не лишилося.

— Без протоколу — то без протоколу. Мені конче потрібно знати дві речі. Перша: за ким закріплена ось ця машина. Маю на увазі і водія, і постійного пасажира.

Диспетчер глянув на номер, заздалегідь написаний мною на папірці, і полегшено зітхнув:

— Господи, а я думав, що вам хтось із першої десятки потрібен. Ну… є такий. Кажуть — перспективний, бо на обслугу кричить, наче він уже секретар цека. А водій у нього розумний дядько, ветеран-фронтовик, орденоносець. Здається, порядний.

— Тоді друге: чи могли би ви для мене особисто встановити факт наявності або відсутності оцієї машини в гаражі в ніч з такого-то на таке-то число? Скажімо, завтра можна це зробити? v

— А навіщо до завтра тягнути? Я вам зараз скажу. Тої ночі «Волга» ночувала, як ви кажете, під охороною у дворі будинку, де живе отой перспективний товариш.

— Перепрошую, а це у вас нормальна практика?

— Не скажу, щоб часто, але буває. Наприклад, той же Ве-Ве, коли йому треба рано виїжджати з Пущі Водиці, сам просить свого водія переночувати на цеківській дачі. Ляшко теж так робить…

— А цей гонористий товариш?

— Тут вас краще за мене водій поінформує. Бо я ж не щодня чергую. Але цю дату я добре запам'ятав. Шофер заздалегідь попередив, що буде гуляти на іменинах у швагра, а тому попросить хазяїна, аби залишити машину у його дворі. Бо це лише за два квартали від іменинника. Ще передзвонив мені десь годині о першій ночі, каже: все гаразд, зараз іще раз заспіваємо з швагром про рушник — і спатоньки. Бо обом на службу з самого ранку. А до речі, товаришу капітан, можете самі перевірити, цей швагро у вас працює, в автоінспекції. І теж капітаном.

Я старанно записав для себе прізвище водієвого родича і вже збирався відпустити свідка, коли пригадав, що повинен запитати у нього не про дві речі, а про три.

— Вибачайте, ледь не забув. Отой водій, який мені потрібен, останнім часом мішки зі складу собі не виписував? У кого дізнатися? Знову ж таки, без запиту…

— А нікого питати не треба, я вам скажу. Він того ранку, після іменин, як у гараж повернувся, ґвалт здійняв. Мовляв, не встиг нового