Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Полетів униз футів на дев’яносто, а то й сто, аж поки рештки моєї тужурки не зачепилися за гостряк скелі, та, намагаючись одчепитись, я трохи не захлинувся. Нарешті одірвався, впав і потонув у білому шумовинні під самим водоспадом; піна кипіла й звивалася в мене над головою, а я, мов пір’їнка, крутився у вирі. Сорок чотири круги подолав, ганяючись за тріскою, яку нарешті обігнав, і кожен круг дорівнював півмилі, сорок чотири рази мене односило від куща на березі, я знову й знову хапався за нього, хоч дотягнутися міг всього-на-всього на волосинку.

Нарешті до води підійшов якийсь дивак, всівся за кущем, вийняв люльку і, поглядаючи то на мене, то на сірник, почав запалювати. Вітер дмухнув, і сірник погас. Коли я подолав круг, він запитав:

– Сірники є?

– В іншій тужурці, спершу допоможіть…

– А дідька!

За другим колом я запитав:

– Хоч я і тону, та чи не можете ви мені пояснити, в чім справа?

– Охоче. Я судовий експерт по дохляках. Можете не поспішати, підожду. Мені б тільки добути сірника.

– Давайте поміняємося місцями – я принесу.

Він не погодився, і я вирішив його уникати. Навіть якщо й потону, хай мій нещасний труп дістанеться іншому експерту, на тому, березі.

Врешті-решт придибав поліцай і взяв мене за порушення спокою, бо я вже надто волав порятунку. Він наклав на мене штраф. Проте я викрутивсь: адже всі гроші лишилися в штанах, що їх зняли з мене індійці.

Отак я порятувався. Тепер лежу між життям і смертю. Чи не все одно, аби лежати! Я весь побитий, подряпаний та обдертий, хоч і не знаю напевно, де і як, адже лікар ще не закінчив огляд моїх останків. Сьогодні ввечері він підрахує баланс. Між іншим, він вважає смертельними усього-на-всього дванадцять із моїх ран. А решта вже мене не хвилює.

Отямившись, я запитав:

– Оті індійці, що шиють на Ніагарі мокасини, оті жорстокі дикуни, звідки вони?

– З Ірландії, друже,– заспокоїв мене лікар.

1871

Сер! Коли ви робите мені честь пропозицією написати статтю про Сандвічеві острови саме тепер, коли смерть їхнього короля привернула увагу публіки, то витягаєте на світ божий людину, чия скромність інакше тримала б її в тіні. Я міг би начинити вас по горло статистикою, але більшість людських істот воліють плітки, тож не ганіть мене, якщо я вчиню на догоду більшості, і хай хто хоче морочить меншість арифметикою.

Шість років тому я прожив на Сандвічевих островах кілька місяців, і якби моя воля, то подався б туди знов і лишився там до кінця днів своїх. Там справжній рай для нероби. Багатий має змогу жити на широку ногу, і його розкоші будуть у пошані, як і в інших частинах світу; бідний може замішатися між тубільців і жити майже з нічого; він може цілісінький день вигріватися на сонці під пальмами, гризучись сумлінням не більше, ніж метелик.

У тому благословенному кутку ви не знаєте життєвої колотнечі; дні ваші спливають довгим глибоким супокійним сном; минуле кануло в забуття, сучасність – рай, майбутнє хай само собою журиться. Ви в центрі Тихого океану; ви за дві тисячі миль від континенту, за мільйони миль від світу; з усіх боків, скільки сягає ваше око, гребенясті хвилі заступають обрій, а широкий світ за тою стіною – чужа для вас і зовсім не цікава земля.

Тамтешній клімат чиста розкіш – на рівні моря зроду не буває ні холоду, ані справжньої спеки, бо це на півдороги між двома крайнощами, тобто двадцять градусів над екватором. Але ви можете влаштувати собі клімат за смаком, і то з ось якої причини: всі вісім залюднених островів – просто гори, що здіймаються серед моря – група дзвонів, якщо вам завгодно, з «розтрубом» (не дуже великим) при основі. Уявили? Так от, ви берете термометр і позначаєте на ньому, де б ви хотіли, щоб навіки застиг ртутний стовпчик (з відхиленням не більше дванадцяти градусів), як узимку, так і влітку. Якщо ваш вибір упав на 82 в тіні (з правом спускатися вряди-годи на 5–6 градусів, то ставте своє житло внизу на «розтрубі» – на викоті чи на рівному при самім березі,– і нема нічого певнішого в світі, як те, що ви матимете жадану температуру. Якраз такий клімат Гонолулу, столиці королівства. Якщо ви обрали собі середню температуру 70,– будуйтеся де-небудь на схилі гори, футів 400–500 над рівнем моря. Якщо позначили 55 чи 60,– підніміться на 1 500 футів вище. Якщо ви бажаєте зимової погоди – підіймайтеся вгору і слідкуйте за ртуттю. Якщо ж ви бажаєте снігу й криги на віки вічні, побудуйтеся на самій маківці гори Мауна-Кеа, 16000 футів у бік неба. Коли ж вам до смаку спека, то будуйте в Лагайні, де термометри не вішають на цвях, бо може розтопитися припайка, і прилад розіб’ється; а хочете – будуйтеся в кратері Кілауеї, що означало б завчасу відійти до предків. Ніде в світі ви не знайдете стільки кліматів, зібраних докупи, які на Сандвічевих островах. Ви можете стояти на вершині Мауна-Кеа серед снігових заметів, які лежали там, либонь, ще до народження капітана Кука, і, хапаючи дрижаки в хутрянці, споглядати цілий схил гори аж до низу і точно бачити кінець холодної зони і початок рослинного життя; нещасні зниділі деревця поступово переходять у вищі та пишніші, а ті своєю чергою в буйнолисту, різних відтінків рослинність помірної зони; ще далі внизу звичайний зелений тон лісу вливається в край широкої смуги помаранчевих дерев, що охоплює гору, наче поясом, і така вона темно-зелена, що здалеку аж чорна; ще далі вниз око ваше спиняється на прибережній рівнині, де цукрова тростина смажиться під сонцем, а пір’ясті кокосові пальми зазирають, мов у дзеркало, в тропічні хвилі і де грішні тубільці трудяться, в чім породила мати, не знаючи, та й не бажаючи знати, що ви, і