Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

Четвертого дня Денін порушив свою мовчанку, запитавши:

- Що ви зі мною зробите?

Відтоді він день у день запитував те саме.

Едіт щоразу відповідала, що з ним учинять по закону, і своєю чергою допитувалась його:

- Навіщо ти так зробив?

Денін не відповідав їй; це запитання лиш розлючувало його, і він починав борсатись і качатися по лаві, намагаючись порвати реміння, й погрожував Едіт, що поквитається з нею, тільки-но добуде волю,- а він її колись неодмінно добуде. В такі хвилини Едіт зводила обидва курки в рушниці, ладна порішити його, коли б він порвав пута, а сама вся тремтіла з напруги й страху. Голова їй ішла обертом, до горла підкочувалася нудота.

Та помалу Денін ставав згідливіший: видко, стомився непорушно лежати день у день на лаві. Він почав благати Едіт, щоб вона його звільнила, давав їй божевільні обіцянки. Він не зачепить ні Ганса, ні її, сам вирушить пішки берегом і віддасться до рук влади. Він свою пайку золота залишить їм, а сам піде в найбільшу глушину і ніколи не з’явиться серед цивілізованих людей. Він навіть згоден накласти на себе руки, аби тільки вона його звільнила. Ті благання звичайно кінчалися безтямним мурмотінням, аж Едіт здавалося, що в нього починається нервовий напад. Та вона завше хитала на відповідь головою, відмовляючись дати йому волю, якої він так шалено домагався.

Одначе минали тижні, і Денін ставав дедалі покірніший. Знемога чимраз дужче давалася йому взнаки.

- Я так стомився, ох, як стомився! - мурмотів він, кидаючись на подушці, як вередлива дитина.

Ще трохи згодом він почав палко просити смерті - то благав Едіт застрелити його, то заклинав Ганса покласти край його мукам, аби тільки мати нарешті спокій.

Становище робилося нестерпним. Нерви Едіт були напружені, як струни, і вона знала, що її кожної хвилини може спобігти катастрофа. Вона не могла навіть відпочити як слід: її завше мучив страх, що Ганс піддасться своїй манії і вб’є Деніна, коли вона спатиме. Хоч настав уже січень, вони знали, що мине ще не один місяць, доки якесь торговельне судно завітає до їхньої затоки. Тим часом у них кінчався харч: вони ж бо не сподівалися зимувати в хатині, а поповнювати запаси полюванням Ганс не міг. Вони обоє були прикуті до хатини, дні й ночі пильнували в’язня.

Треба було на щось зважитись, і Едіт розуміла це. Вона примусила себе наново обміркувати завдання, що стояло перед нею, але не могла похитнути в собі спадкову повагу до закону, яку мала в крові і на якій була вихована. Вона знала, що треба робити все по закону, хоч би там що. І під час довгих годин вартування, сидячи з рушницею на колінах поруч Деніна, що кидався на лаві, та наслухаючи ревіння хуртовини за вікном, Едіт поринала в соціологічні роздуми і врешті виробила власний погляд на еволюцію закону. Вона дійшла висновку, що закон - не що інше, як думка й воля певної громади людей. Байдуже, чи то велика громада, чи мала. Є невеличкі громади, як от Швейцарія, і великі, як Сполучені Штати. Хай навіть зовсім маленька громада, міркувала вона, все одно. Країна може мати лише десять тисяч чоловік, а проте їхня спільна думка й воля буде законом. А коли так, то й тисяча чоловік може становити громаду? А як може тисяча, то чому не сто? Чому не п’ятдесят? Чому не п’ять? Не двоє?

Едіт злякалася своїх висновків і завела про них мову з Гансом. Спочатку він не зрозумів її, зате коли все втямив, то й собі доточив ще деякі переконливі приклади. Він оповів про збори шукачів золота, на які сходилися люди з усієї околиці, творили закон і запроваджували його в життя. Їх могло бути який десяток-півтора, сказав Ганс, але воля більшості ставала законом для всіх, і кожен, хто його порушував, зазнавав кари.

Нарешті Едіт збагнула свій обов’язок: Деніна треба повісити. Ганс погодився з нею. Вони вдвох становили більшість у своїй невеличкій громаді. Денін має прийняти кару, бо така воля громади. Едіт силкувалася, як могла, дотриматися заведеного звичаю, але громада їхня була така маленька, що їм з Гансом доводилось одночасно бути й свідками, й присяжними, й суддями - і навіть виконавцями вироку. Едіт поставила Майклові Деніну звинувачення в убивстві Німчика й Гаркі. В’язень, лежачи на своїй лаві, вислухав свідчення - спершу Гансове, потім Едіт. Сам він не став ані заперечувати своєї вини, ані визнавати її і на запитання, що він може сказати на своє виправдання, промовчав. Едіт і Ганс, не встаючи з місця, ухвалили вердикт присяжних: Майкл Денін винен. Потім Едіт, уже як суддя, оголосила вирок. Голос їй тремтів, повіки смикалися, ліву руку судомило, проте вона доказала його до кінця:

- Майкле Деніне, за три дні вас буде повішено.

Такий був вирок. Денін мимоволі відітхнув з полегкістю, потім зухвало засміявся й сказав:

- От і добре, хоч не продавлюватиме більше мені боків клята лава. Все-таки втіха.

Після вироку всім ніби відлягло від серця. Особливо змінився Денін. Всю його понурість та зухвалий тон як водою змило. Він привітно розмовляв зі своїми тюремниками, навіть часом змагався на давню дотепність. Едіт читала йому біблію, і він залюбки слухав. То були уривки з Нового завіту, і найдужче його зацікавила приповість про блудного сина та про розбійника на хресті.

Напередодні страти Едіт знову запитала Деніна:

- Навіщо ти так зробив?

І він відповів:

- Дуже просто. Я гадав...

Та Едіт відразу ж перебила Денінові мову, попросила його почекати й чимдуж кинулася до Ганса. Той спав на лаві після своєї зміни. Коли Едіт збудила його, він підвівся й щось невдоволено буркнув, протираючи очі.

- Іди,- сказала вона йому,- поклич Негука та ще якогось індіянина. Майкл готовий признатися. Конче треба, щоб вони були. Візьми рушницю і приведи їх бодай і силоміць.