Читати книгу - "Спогади про Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль"

Усе це сталося протягом першого місяця канікул. Я повернувся до Лондона й там тижнів із сім провів над деякими дослідами з органічної хімії. Одного дня, коли вже почалася осінь і канікули наближалися до кінця, я одержав від свого друга телеграму: він запрошував мене повернутись до Доніторпа, бо дуже потребував моєї поради й допомоги. Звичайно, я все облишив і негайно подався на північ.

Він зустрів мене в двоколці на станції, й з першого ж погляду я побачив, що останні два місяці були для нього вкрай тяжкими. Він схуд, змарнів і розмовляв уже не так гучно й жваво, як завжди.

«Батько помирає»,- були його перші слова.

«Не може бути! - вигукнув я.- Що з ним таке?!»

«Грець. Нервовий напад. Лежить непритомний цілий день. Не знаю, чи застанемо його ще живим».

Можете уявити собі, Ватсоне, як мене перелякала ця несподівана новина.

«Що сталося?» - запитав я.

«В тім-то й річ. Сідайте, поговоримо по дорозі. Пам’ятаєте чолов’ягу, що прийшов за день до того, як ви поїхали?»

«Добре пам’ятаю».

«А чи знаєте ви, кого ми тоді пустили до себе?»

«І гадки не маю».

«То був сам диявол, Холмсе!» - вигукнув він.

Я здивовано глянув на нього.

«Так, то був сам диявол. З того часу ми не мали ані години спокою - ані години. Батько з того вечора й голови не піднімав; життя його обернулося на справжнє пекло, серце врешті не витримало - і все через того клятого Хадсона».

«Як він цього домігся?»

«Я багато дав би, щоб про це довідатись. Мій добрий, лагідний старий батько... як він міг потрапити до лабет цього зарізяки! Я такий радий, що ви приїхали, Холмсе. Я вірю у вашу розсудливість і обережність і знаю, що ви дасте мені найкращу пораду».

Ми мчали гладеньким білим путівцем; перед нами відкрився краєвид на Бродс, осяяний червоним світлом надвечірнього сонця. Ліворуч від гаю вже видніли димарі й флагшток садиби.

«Батько взяв Хадсона за садівника,- почав мій друг,- але тому здалося цього замало, і його зробили ключником. Здавалося, що на його милість віддано увесь будинок,- він тинявся кімнатами

і робив, що хотів. Служниці скаржилися на його п’яні витівки та огидну лайку; батько, щоб винагородити їх, збільшив їм платню. Хадсон брав найкращу батькову рушницю, човен і вирушав на полювання. З його обличчя не сходила в’їдлива, злісна, нахабна посмішка, тож якби ми були з ним однолітками, я вже двадцять разів надавав би йому стусанів. Скажу вам правду, Холмсе. Увесь той час я мусив себе стримувати, а тепер сам себе запитую: дурню, навіщо ти це робив?..

Отож наші справи дедалі гіршали, той покидьок Хадсон ставав усе нахабніший, і врешті одного разу за зухвалу відповідь батькові я схопив його за плечі й витурив з кімнати. Він пішов звідти з мертвотно-блідим обличчям і очима, в яких затаїлася лють. Я не знав, що сталося тоді між ним та моїм бідолашним батьком, але наступного дня батько прийшов до мене й попросив вибачитися перед Хадсоном. Ви, звичайно, розумієте, що я відмовився й спитав батька, як він міг дати тому мерзотникові таку владу над собою й домом.

«Сину мій,- мовив він,- тобі добре говорити, адже ти не знаєш мого становища. Але невдовзі ти дізнаєшся, Вікторе. Так, я відчуваю, що ти дізнаєшся, а там хай буде, що буде. Ти ж не повіриш поганій звістці про свого бідолашного старого батька, хіба не так?» Він був страшенно знервований і цілий день просидів у себе в кабінеті: крізь вікно мені було видно, що він заклопотано щось писав.

Той вечір, здавалося, приніс нам велике полегшення, бо Хадсон сказав, що збирається залишити нас. Він зайшов до їдальні, де ми саме сиділи, й повідомив про своє рішення нахабним підхмеленим голосом.

«З мене доволі вже вашого Норфолка,- мовив він.- Поїду до містера Бедоза в Гемпшир. Гадаю, він так само буде радий мене бачити, як і ви».

«Сподіваюся, ви не згадуватимете нас лихом, Хадсоне»,- сказав батько з лагідністю, що збурила мою кров.

«Я ще не чув, щоб хтось попросив пробачення»,- похмуро відказав Хадсон, позирнувши в мій бік.

«Вікторе, чи не вважаєш ти, що обійшовся з цим чоловіком занадто грубо?» - спитав батько, обернувшись до мене.

«Навпаки, я вважаю, що ми з вами занадто довго терпіли його»,- відповів я.

«Он як, он як?! - загарчав той.- Гаразд, приятелю. Ще побачимо!»

Згорбившись, він вийшов з кімнати, а за півгодини покинув будинок, залишивши мого батька страшенно схвильованим. Щоночі я чув, як він походжає по кімнаті, й був певен, що от-от станеться щось страшне».

«Що ж сталося?» - нетерпляче спитав я.

«А от що. Учора ввечері батько одержав лист з фордингемським штемпелем. Батько прочитав його, схопився за голову й забігав по кімнаті мов навіжений. Коли я нарешті поклав батька на канапу, очі й рот у нього були перекошені - його побив грець. Одразу ж прийшов лікар Фордгем. Ми перенесли батька в ліжко, але він так і не отямивсь, і я боюся, що ми вже не застанемо його живим».

«Який жах, Треворе! - вигукнув я.- Що ж могло бути в тому листі, який призвів до такого страшного наслідку?»

«Нічого. Пояснити це неможливо. Лист був якийсь безглуздий. Боже мій, цього я так боявся!»

Тим часом ми обігнули алею й побачили, що всі штори в будинку спущено. Коли ми під’їхали до дверей, обличчя мого друга скривилося з відчаю: надвір вийшов джентльмен у чорному.

«Коли це сталося, лікарю?» - спитав Тревор.

«Майже одразу після того, як ви поїхали».

«Чи приходив він до тями?»

«Лише на коротку мить, перед самісінькою смертю».

«Чи просив він передати щось мені?»

«Лише одне: папери заховано в потаємній шухляді японської шафи».