Читати книгу - "Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г."

Київ у цей час продовжував розвиватись, незважаючи на утиски і гноблення іноземних поневолювачів і своїх місцевих феодалів. Тут зосереджуються торгівля і ремісниче виробництво всього Подніпров’я. Київські купці вели торгівлю з Російською державою, країнами Західної Європи, Кримським ханством, Туреччиною, Іраном. Підносилося культурне життя, зростала політична активність киян. З організацією у 1615 р. Київського братства Київ став центром ідеологічної боротьби

проти католицизму та уніатства на Україні. При братстві було засновано школу, яка стала основою відомої в усіх слов’янських країнах Київської академії, звідки вийшло чимало державних діячів, учених, письменників, художників, композиторів.

У грудні 1648 р. кияни радісно вітали Богдана Хмельницького, який прибув у Київ після перемог над польською шляхтою. В січні 1654 р. вони зустрічали біля Софійського собору російське посольство і одностайно схвалили рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією, внаслідок якого Київ увійшов до складу Російської держави. Відкрились широкі можливості для дальшого економічного і культурного розвитку міста. У Києві швидко розвивалися ремесла, зростала торгівля, почалося інтенсивне кам’яне будівництво.

Археологічні пам’ятки, знайдені останнім часом, відбивають історію Києва XIV—XVIII ст., відкривають усе нові й нові сторінки його життя.

Чудовий витвір московських ремісників. Численні археологічні знахідки розповідають про інтенсивне суспільно-економічне і культурне життя Подолу XIV—XVIII ст. Вироби з кераміки (полив’яні миски та глечики, горщики, поліхромні кахлі, люльки, іграшки), з гутного скла (карафки, барильця, чарки, кухлі, штофи), з кольорових і чорних металів свідчать про високу майстерність подільських ремісників. Багато знахідок привізних товарів, іноземні монети вказують на жваву торгівлю Києва і його широкі міжнародні зв’язки.

Одна з найцікавіших знахідок — глечик-кумган XVII ст. Його знайдено на глибині 3 м під час археологічних розкопок кафедрального католицького собору на місці будівництва критого Житнього ринку. Глек-кумган чорного кольору, поверхня його ретельно залощена, з боків — рельєфний лінійно-хвилястий орнамент. У верхній частині носик кумгана з’єднаний з краєм горла невеликою перемичкою з виступом у вигляді дзьоба птаха, тому ці глеки в документах XVII ст. називали «воронцями» або «кумганами».

Чорнолощені кумгани — одна з найвишуканіших форм московських глеків. Зустрічаються вони значно рідше, ніж звичайні глеки. Виробляли такі кумгани московські ремісники з Яузької гончарної слободи. Особливо часто чорнолощені кумгани археологи знаходять в культурних шарах Москви кінця XV—XVIII ст. Цікаво, що знайдений на Подолі кумган є одним з найбільших, досі відомих. Цей кумган схожий на глеки з Ірану чи Середньої Азії. В цьому немає нічого дивного — чорнолощена кераміка була добре відома у мусульманських містах Середнього Поволжя XIII—XIV ст., які мали постійні зв’язки з країнами Сходу. А кумгани московського виробництва дуже близькі до приволзької чорнолощеної кераміки і, без сумніву, мають східне походження.

Чудовий витвір московських ремісників — кумган з Подолу — ще раз свідчить про торговельні зв’язки Києва з Москвою в XVI — першій половині XVII ст.

Вироби київських ремісників, особливо це стосується гонча-рів-кахлярів і гутників-склоробів, були відомі й у Москві. До

XVII ст. в Москві не існувало кахляного виробництва. Нечисленні кахляні печі були лише в царських палацах та патріарших покоях і обладнувались, як повідомляють документи другої половини XVI і початку XVII ст., на «київський взірець» приїжджими майстрами. З початку XVII ст. у Москві з’являється і швидко розповсюджується власне виробництво пічних кахлів. А в середині століття вже починається виробництво нових видів кахлів — полив’яних і поліхромних.

Користувалось попитом в Москві і гутне скло з України. Звідси, зокрема з Києва, запрошувалися гутники-склодуви, коли на початку XVII ст. в Москві виникали перші склозаводи. Відомо, що в 1662 р. цар Олексій Михайлович звелів купити в Черкаських містах (так тоді називали Наддніпрянську Україну.— Г. І.) скляний посуд для аптекарського приказу.

Усе це є доказом тісних зв’язків двох братніх народів — російського й українського, Москви і Києва, зокрема, у XVI—

XVII ст.

Католицький кафедральний собор. У 1973—1974 рр. під час розкопок на території Житнього ринку виявлено невідому і дещо незвичайну споруду. Вона була зведена переважно з давньоруських будівельних матеріалів: плінфи, цем’янки, блоків пісковику. Зрідка зустрічалась жолобчаста цегла, так звана «литовка», яка датувалася XVI—XVII ст. Як давньоруські, так і пізніші будівельні матеріали скріплювалися нехарактерним для давньоруського зодчества вапняково-піщаним розчином.

За планом це був трьохнефний чотирьохстовповий майже квадратний храм. Кожну стінку проти стовпів прикрашали внутрішні пілястри. Товщина стін перевищувала 2 м. Східну частину повністю відкрити не вдалося — вона лишалася під проїжджою частиною вул. Житньоторзької.

Ретельне вивчення архітектури храму, аналіз будівельних матеріалів показали, що він мав культове призначення і датується XVI—XVII ст. Певні підстави для цього дає повідомлення посла австрійського імператора Рудольфа II Еріха Ля-соти, який відвідав Київ у травні 1594 р. За свідченням Ля-соти, на Подолі у той час церкви були «майже всі дерев’яні, крім однієї кам’яної, що знаходиться на площі». Кам’яна церква — це добре відома церква Пирогощі, яка стояла на території сучасної Червоної площі, а не біля Замкової гори. Отже, ця споруда належить до пізнішого часу.

У кінці XVI — на початку XVII ст. посилюється католицька експансія у Східній Європі. Особливо активізується католицька експансія у зв’язку з прийняттям у 1596 р. Брестської унії. Польські феодали прагнули закріпити за собою українські та білоруські землі, що входили до складу Речі Посполитої, придушити національно-визвольну боротьбу народних мас. Адже, за відомим виразом К. Маркса, під оболонкою релігійних виступів в середні віки нерідко проявлявся ідеологічний, політичний і класовий протест. Наступ польських феодалів на Сході відбувався при підтримці католицької церкви, яка сама була найзаможнішим феодалом і одночасно з економічною екслуатацією здійснювала ідеологічний тиск на православне українське населення.

У 1604 р. польський король Сігізмунд III віддав київському католицькому біскупу (єпископу) частину Подолу, підпорядкувавши її виключно біскупу. Так утворилася Біскупщи-на — своєрідне місто в місті. Православну митрополію було ліквідовано, а Софійський собор, Видубицький та Михайлівський монастирі, багато київських церков захопили уніати.

«Літопис Самовидця» наводить конкретні приклади утисків, що їх чинили польські феодали по відношенню до киян і православних церков. Не тільки в Києві, а й по всій Україні вони насаджували католицизм, насильно ополячували українське населення, намагаючись соціально і духовно поневолити український народ і розірвати його братерські зв’язки з російським народом. «По інших городах,— розповідає далі Самовидець,— церкви православні запечатували... бо уже на Україні що городок,