Читати книгу - "Чи є життя після весілля?, Ліра Куміра"

«Астелія… Приходь, мені складно його стримувати. Ти маєш все побачити. Час... Його залишилося занадто мало», - все це хороводом проносилося у мене в голові, поки ми продовжували рухатися вниз. І чим ближче ставала заповітна мета, тим наполегливіше звучали голоси, від яких не було порятунку. Невже я божеволію? Адже, схоже, Ірміан нічого такого не чув, принаймні він ніяк не реагував, а йшов обраним шляхом.
Мені хотілося заткнути вуха, але це все не допомагало. Залишалося тільки прискоритись і скоріше наблизити зустріч з неминучим. І, здається, мені знову доведеться ризикувати. Ох, відчуваю чоловікові це не сподобається.
Вирішивши мовчати до останнього, я міцніше вчепилася в намисто, яке по мірі нашого просування почало світитися, набуваючи бірюзового відтінку, який з кожним кроком ставав світлішим.

- Судячи з показань, ми вже майже біля цілі, - мій лорд відволік мене від важких дум, і я зазирнула через його плече на показання магометра. Прилад просто божеволів, і я не розуміла, як Ірм міг визначити наближення кінцевої точки.

- Ми дійдемо, а далі що? – хотілося б мати бодай якийсь приблизний план дій.

- Доведеться розбиратися на місці. Я навіть приблизно не знаю що на нас чекає, - і це лякало схоже не тільки мене, хоча мій коханий намагався не показувати своїх переживань, ніби боявся, що я можу в ньому розчаруватися, прийнявши за труса.

Дурний. Ми стільки часу разом. Кому, як не мені знати який Ірміан насправді? Я трохи прискорилася, взявши руку чоловіка у свою і квапливо посміхнулася йому, показуючи всю свою підтримку. Разом ми впораємося, я майже впевнена у цьому.

"Просто мені трохи потрібно буде ризикнути", - знову ці дивні думки. Скоріше б дійти, бо я так зірвусь раніше.
І провидіння, здавалося, почуло мене. Варто було нам подолати черговий виток спуску, як перед нами опинилася величезна крижана печера, серед якої билося, немов живе, СЕРЦЕ.

- Що це в біса таке? – Мій лорд застиг статуєю, не знаючи, як реагувати.
Єдина думка, яка билася в голові – це був артефакт «серце дракониці», але біда, у нас уже був амулет з такою назвою, і виглядав він зовсім інакше. Помилитись ми не могли, адже його передали нам дракони, і кожен відчував у ньому силу Крижаних. Тоді що це перед нами?

- Я не впевнена. Але судячи з того, що я бачу і відчуваю... - закінчити мені не дали голоси, що знову з'явилися в моїй голові:

«Швидше… Дивись… Поспішай…», - я з ними збожеволію! Що вони хочуть від мене? Що я маю побачити? Відповідь все ж таки була у вигляді «прозорої» підказки: намисто в моїй руці спалахнуло яскравим світлом, зникаючи з долоні, і з'являючись уже в мене на шиї. Здається, моє тугодумство набридло вищим силам, і вони вирішили все за мене. Що буде далі – ми вже проходили, тож я поспішно покликала чоловіка, щоб попередити:

- Ірм, - мій лорд обернувся, занепокоєно дивлячись на артефакт, який сам застібнувся на моїй шиї. Лід цього разу повільно поповз по моєму тілу. - Пробач, вони просили подивитися, але схоже Їм набридло чекати, - якщо я виживу, чоловік мене точно вб'є власними руками. У всякому разі, його погляд не обіцяв нічого доброго.