Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

Андрій дістав з наплічної торбини жезл і поклав на закриту Книгу. Потім відкрив її, але напис не став зрозуміліший. Лахудрик, який безсоромно сів на Ількове плече, також зазирнув у Книгу, поглянув на скіпетр і, смикнувши близько схиленого Аска за вухо, жестами показав йому, що скіпетр слід покласти вздовж роз­критої сторінки з написом. Хлопець взяв скіпетр з рук Апостола, відчувши, як жезл помітно затремтів і спа­лахнув каменем навершя, і обережно виконав домови­кову пораду. На мить рядки незнайомих літер взагалі зникли, а тоді з’явилися знову. Поглянувши, Аскольд зрозумів, що тепер текст викладено нормативною ук­раїнською. Але Апостол сказав, що бачить перед со­бою арамейські письмена. Припинивши суперечку, заходилися читати вголос: кожний по реченню, чудо­во розуміючи один одного. У написі йшлося про при­хід першим покликаного Апостола Андрія на береги Борисфену-Славутича з Херсонеса Таврійського, про переслідування його ворогами Бога Істинного, про зустріч з юнаком на ймення Аскольд, про замах на Андрія слуг Храму і про те, як його урятував венедський парубок, про розмову з жерцями і про поєднан­ня скіпетра Аратти з Книгою часопростору. На цьому напис уривався.

— Отже, Книга самостійно веде літопис подій, що тут відбуваються з нами, а жезл Аратти допомагає їх зрозуміти? — чи то спитав, чи ствердив майбутній іс­торик Аскольд.

— Схоже, що саме так, — задумливо відповів Апос­тол. — А скажи-но мені, бакалавре Лахудрику Пенатію, — звернувся він до домовика, — звідки ти знаєш, як правильно сполучити жезл із Книгою, аби напис став зрозумілий? І не намагайся подумки маякувати Аскольдові, бо в моїй присутності це річ марна, ось. Відповідай негайно!

— Тут немає нічого дивного, добродію Апостоле, — заторохкотів домовик. — У нашій школі факуль­тативно викладається теорія виникнення та викорис­тання дивотворчих предметів — артефактів, хоча самі домовики ними не користуються, то — прерогатива людей. Одного разу я побачив уривок старої гравюри, що таким чином поєднав жезл і велику книжку, от і запропонував спробувати.

— А чому саме Аскольдові? — прискіпливо допиту­вався Андрій.

— Ну... нам у школі розповідали, що існує нібито пророцтво чи легенда, що жезл Аратти визнає своїм володарем хлопця з Києва. Там є ще ряд інших обста­вин, що його стосуються. Ось я і подумав: раптом це Аскольд.

— Лахудрику! — втрутився Аскольд. — У сучас­ному Києві сотні тисяч молодих людей. Чому ж це маю бути я?

— А більше я ні з ким із молодих киян і не знайомий добре, — лаконічно пояснив домовик.

— Ну, от візьми хоча б Ілька, — заперечив Аск. — Він теж може вважатися киянином, бо живе там, де ко­лись постане Київ.

— Щось ти хитруєш, пане бакалавре, — втрутився Андрій. — Слід ще буде поглянути, що воно там за по­ганська школа така у вашому розпусному Києві! Але наразі дякую тобі, Лахудрику, за підказку. Аскольде, а ти не вважаєш, що жезл разом із Книгою можуть ство­рювати брами і в інші місця?

— Можливо, але, не знаючи бодай приблизно, куди можна таким чином потрапити, краще не ризикувати.

— Принаймні спробуй подумки попросити Книгу і жезл створити браму до печери Куба просто звідсі­ля, щоб не йти до неї у сутінках, — запропонував Апостол.

За їхньою розмовою уважно спостерігав венед, час від часу кидаючи збентежено-зацікавлені погляди на Андрія з Аском.

— А це думка! Вам би, добродію Апостоле, в нашо­му часі логістикою займатися! — Аскольд тієї ж миті за допомогою Книги і жезла, покладеного на її палі­турку, створив браму й зазирнув у неї. — Вийшло! Ви мали рацію: брама веде до тієї печери, з якої я прихо­джу в цей час.

— Саме так, Аскольде, — мовив Апостол. — Те­пер Книга у поєднанні з жезлом Аратти може ство­рювати брами у будь-яке з місць, де вона раніше вже побувала, бодай мить. Ти просто уявляєш собі, куди хочеш потрапити, і Книга створить браму — прохід у те місце. Жезл ще має багато інших здатностей. Наприклад, він може фіксувати створені Книгою брами, перетворюючи їх на постійно діючі. Малий капосник Лахудрик Пенатій, як це не дивно, пра­вильно зрозумів, що ти можеш вправлятися із жез­лом Аратти. Ми ще потім з’ясуємо, звідки він стіль­ки знає в такому юному, як на домовика, віці. Та жезл потрібен і мені тут, у цьому часі. Ось! Тож мушу тебе попросити: спробуймо разом передати вміння управляти жезлом ще й Ількові. Користуючись ва­шою мовою, зробимо його оператором жезла Арат­ти, аби Ілько міг допомагати в моїх справах.

— Але ж я насправді не маю жодної влади над жез­лом, — засумнівався Аскольд.

— От зараз ми й перевіримо. — Андрій дістав жезл. — Візьми його за середину. Тепер спрямуй, ну, он хоча б на ту суху вербу. Стеж, щоб твоя рука була простягнута паралельно землі. Добре. Тепер подумки вимови: «Щите Даждьбожий, яви малу долю безмеж­жя сили твоєї».

Аскольд виконав усі Андрієві настанови — з каменя у наверші жезла вирвався конусоподібний промінь, що закінчувавсь яскравим, немов сонячним, колом якраз перед вказаним Апостолом деревом. Коли Аскольд спробував підійти до нього ближче, так само тримаю­чи жезл у витягнутій правиці, то відчув, що ніби впи­рається світловим колом у вербу.

— Ти створив прозорий щит. У вашому часі це на­звуть силовим полем. Йому подумки можна надавати будь-якої форми, наприклад, напівсфери, аби захисти­тися хоч від дощу, хоч од вітру, — пояснив Апостол. — Якщо бажаєш, щоб щит зник, просто стисни жезл і подумки накажи щитові розвіятися.

Хлопець думкою вимкнув щит силового поля.

— Тепер іще раз, — наказав Андрій. — Створи щит перед собою. Так, добре. Підніми жезл угору. А тепер накажи щитові огорнути тебе.

Аскольд збагнув, що опинився усередині прозо­рого купола, позначеного по землі тим самим яск­раво-золотим колом. Звуки до хлопця долинали притишено.

— Ільку, візьми лук, стріли і ніж та йди сюди! — гук­нув венеда Андрій. — Пусти стрілу в купол. Щоб не лякати Аскольда, цілься убік від нього.

Двічі себе просити венед не примусив — звіддаля націлився прямо у груди Аскольдові, широко всміх­нувся і останньої миті пустив стрілу трохи ліворуч. Зовсім трохи, як здалося всім, хто спостерігав за цим. З лунким скляним звуком стріла вдарилась у прозоре склепіння й відлетіла у траву. Потім Апостол дозволив усім бажаючим випробувати цей за­хист на міцність стрілами, ножами, камінням. Ілько­ві одноплемінники в азарті навіть принесли дубовий стовбур і спробували гатити ним у тонку оболонку купола, немов тараном.