Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

Хай там як, але слова Кассі мене збентежили. Опір. Це слово було співзвучним моєму смаку до пригод і драми. Воно викликало образи бунтівних ватаг, нічних авантюр, перестрілок, таємних зібрань, скарбів, презирства до небезпеки. У дечому це дуже нагадувало ті ігри, у які ми – Ренетт, Кассі, Поль і я – грали: картопляні бої, паролі, ритуали. Просто гра трохи вийшла за межі, от і вся різниця. Ставки стали вищими.

– Ти не знаєш нікого з Опору, – цинічно заперечила я, намагаючись приховати приголомшення.

– Можливо, поки що ні, – відказав Кассі. – Але ми можемо дізнатись. Ми й не таке винюхували.

– Усе гаразд, – втрутилася Ренетт. – Ми не розказуємо ні про кого з Ле-Лавеза. Ми не стали б доносили на наших сусідів.

Я кивнула. То було чесно.

– Але в Анже – то вже інше. Тут усі так роблять.

Я замислилась.

– Я б теж могла щось взнавати.

– Та що ти там знаєш? – зневажливо протягнув Кассі.

Я ледве не розбовкала їм те, що сказала Лейбніцу про мадам Петі й парашутний шовк, але вирішила цього не робити. Натомість я спитала про те, що бентежило мене відтоді, як Кассі пригадав про їхню домовленість із німцями.

– А що вони роблять, коли ви їм щось розповідаєте? Розстрілюють людей? Відправляють їх на фронт?

– Звісно, ні. Не кажи дурниць.

– Тоді що?

Та Кассі більше не звертав на мене уваги. Натомість його очі уп’ялись у газетний стенд біля церкви, що стояла навпроти. Звідти на нас пильно дивився чорнявий хлопчина приблизно його віку. Хлопець нетерпляче нам махнув.

Кассі заплатив за напої та підвівся.

– Пішли, – буркнув він.

Ми з Рене поквапилися за ним. Мабуть, то приятель Кассі – я припустила, що зі школи. До мене долетіло кілька слів про завдання на канікули й нервовий сміх. Потім я побачила, як він тицьнув у руку Кассі якийсь папірець.

– Побачимось, – кинув на прощання Кассі, віддаляючись.

Записка була від Гауера.

Зустрінемось о дванадцятій біля воріт школи. У мене є дещо для тебе.

Добре говорять французькою тільки Гауер і Лейбніц, пояснив нам Кассі, поки ми по черзі читали записку. Інші – Гайнеманн і Шварц – знають французьку тільки на базовому рівні, але Лейбніц сам добряче скидався на француза, бо походив звідкись з Ельзасу-Лотарингії, а там говорять із гортанним акцентом. Чомусь мені здалося, що Кассі це подобається, ніби передача інформації майже-французові була менш вартою осуду.

Ренетт доторкнулась до записки кінчиками пальців. Її обличчя почервоніло від захоплення.

– Котра година? – спитала вона. – Ми не запізнимось?

Кассі похитав головою.

– У нас велосипеди, – коротко кинув він. – Подивимось, як вони нам послужать.

Коли ми забрали велосипеди зі звичної схованки в провулку, я помітила, як Ренетт витягла з кишеньки компактну пудру із дзеркальцем та оцінила свій вигляд. Щось їй не сподобалось: діставши з кишені золотий циліндрик помади, вона мазнула по губах червоним, розтягнула губи в усмішку, мазнула знову та ще раз усміхнулася. Пудрениця закрилась. Мене це зовсім не здивувало. З нашої першої поїздки було очевидно, що в неї на умі, окрім кіно, є ще щось. Як ретельно вона наряджалася, скільки уваги приділяла волоссю, а ще помада й парфуми… Усе це, вочевидь, робилося для когось. Якщо чесно, мені не було цікаво. Я звикла до такої поведінки Рен. У дванадцять вона мала вигляд шістнадцятирічної. Із вигадливо завитим волоссям і нафарбованими губами вона й мала здаватися старшою. Я вже помічала погляди, які кидали на неї чоловіки в селі. Поль Ур’я німів і ніяковів поруч із нею. Навіть сорокарічний стариган Жан-Бене Дарю, і Гюгюст Рамонден, і Рафаель з кафе… Хлопці задивлялися на неї, я про це знала. Та й сестра їх помічала: з першого дня в колежі вона постійно торочила про хлопців, з якими познайомилась. Одного тижня то міг бути Жустен з дуже красивими очима, іншого – Раймон, який смішить весь клас, П’єр-Андре, котрий грає в шахи, або Ґійом, чиї батьки минулого року переїхали сюди з Парижа… Згадуючи зараз, я можу навіть точно сказати, коли ці балачки припинилися. Приблизно в той самий час, коли розквартирувався німецький гарнізон.

Мені було байдуже. Там точно ховалась якась таємниця, але секрети Ренетт рідко мене цікавили.

Гауер стояв на варті біля воріт. При денному світлі я змогла краще його роздивитися – товстомордий німець із пустим обличчям, яке нічого не виражало. Понизивши голос, він одним кутиком губ процідив нам: «Вгору по річці, десять хвилин», – а потім нетерпляче махнув у наш бік, ніби наказуючи скоріше пакувати речі. Ми знову залізли на велосипеди і, не дивлячись на нього, поїхали. Навіть Ренетт не глянула на нього вдруге, і я подумала, що об’єкт її пристрасті – не Гауер.

Менш ніж за десять хвилин ми побачили Лейбніца. Спочатку мені здалося, що німець був одягнений не в уніформу, але потім я збагнула, що він просто зняв кітель і чоботи й сидів, гойдаючи ногами, на парапеті, під яким несла води підступна брунатна Луара. Він весело привітав нас і кивком показав, щоб ми приєднувались до нього. Ми витягли велосипеди на берег річки, щоб їх не було видно з дороги, а потім примостилися поряд із ним. На вигляд він був молодшим, ніж мені запам’яталось, десь майже як Кассі, але рухався з такою недбалою впевненістю, якої моєму братові годі було досягти, хоч як він не намагався.

Кассі та Ренетт мовчки придивлялися до нього, як діти до небезпечної тварини в зоопарку. Обличчя Ренетт палало червоним. Лейбніца наші розглядини мало вразили, і він з усмішкою запалив цигарку.

– Удовиця Петі… – нарешті промовив він крізь димову хмару. – Дуже добре.

Він хихикнув.

– Парашутний шовк і купа інших речей. Вона була справжнім орударем чорного ринку, – тут він підморгнув мені. – Гарна робота, дівко.

Інші з подивом глянули на мене, але я мовчала, розриваючись між радістю та хвилюванням від його похвали.

– Цього