Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Виявляється, аж ніяк не аварія була причиною моєї амнезії. Часткову втрату пам'яті я пережив ще за часів Єлизавети I[32]. А Флора, мабуть, думала, що аварія повернула мені мої спомини. Вона знала, в якому я був стані. І раптом мене вразив здогад, що Флора для того й залишалася в цій Тіні, яку звали Землею, аби наглядати за мною. Принаймні це було її першочерговим завданням.

Отже, від XVI століття? Цього я вже не міг сказати. Однак докопаюся до суті.

Я швидко ступив ще шість кроків, обігнув петельний вигин і опинився там, де починалася пряма лінія.

Подальший мій шлях пролягав по цій лінії, і з кожним наступним кроком я відчував, як проти мене виростає нова перешкода. Це була Друга Запона.

Один поворот під прямим кутом... другий, третій...

Я був принцом Амбера. І то щира правда. Мав п'ятнадцять братів, шістьох з них уже не було серед живих. Ще в мене було вісім сестер, і дві з них, а може, й чотири, вже також померли. Значна частина нашого життя минала у Тінях або в належних нам світах. Чи може істота, наділена владою над Тінями, бути творцем свого власного світу? Попри весь свій академізм, це філософське запитання чекало на відповідь. І водночас, незалежно від того, як його пояснила б філософія, у практичному сенсі ми могли виступати творцями.

Знову крива лінія в Лабіринті, рухи мої вповільнились, обважніли, й мені починало здаватися, що я йду через клей.

Раз, два, три, чотири... Я підіймав свої охоплені полум'ям чоботи і вкотре опускав їх на долівку.

У скронях пульсувала кров, а серце наче розпускали на волокна.

Амбер!

І тільки-но пригадав Амбер, як рухатися стало знову легше. Амбер був найвеличнішим містом з усіх, які вже існували чи колись існуватимуть. Амбер був і буде завжди, й будь-яке інше місто, хай би коли і хай би де воно виникло, було лише відбитком тіні Амбера у той або інший момент його розвитку. Амбер, Амбер, Амбер... Я тебе пам'ятаю. І ніколи не забуду. І підозрюю, що у глибині душі повсякчасно тебе пам'ятав, дарма, що не одне століття провів у Тіні з назвою Земля, бо нерідко в мої сновидіння вторгалися видива твоїх зелено-золотих шпилів та пологих дахів. Пам'ятаю твої широкі алеї для прогулянок і клумби з квітами — золотими, червоними... Згадую принадність твого повітря, храмів, палаців, ті радості, які ти містив у собі, й містиш, і завжди міститимеш, Амбере, воістину безсмертне місто, чия подоба стала взірцем для решти інших міст на світі; не можу забути тебе, навіть зараз, чи забути той день у Лабіринті Ребми, коли пригадав тебе, перебуваючи у стінах твого відображення, після такого ситного й доречного обіду, після коханини з Мойрою; однак ніщо не зрівняється з тим задоволенням та любов'ю, які відчуваю, згадуючи тебе. І навіть зараз, коли стою та, споглядаючи Двір Хаосу, розповідаю цю історію єдиному слухачеві, котрий, можливо, розповість її ще комусь, а той іще комусь, щоби вона не померла тут разом зі мною, якщо відійду в засвіти; отож, навіть тепер згадую тебе з любов'ю. Я ж був народжений, щоб правити тобою!..

Ще десять кроків... Уперсь у вируючу вогнисту філігрань, тоді спробував перейти через неї... Тіло моє зросив рясний піт, але його відразу ж змила вода.

Ситуація стала критичною, дуже критичною, здавалося, вода в залі ожила й бурхливі потоки от-от винесуть мене за межі Лабіринту. Я боровся, пручавсь як міг. Якесь незбагненне чуття підказувало мені, що зійти з Лабіринту, не подолавши його до кінця, означає неминучу смерть. Не смів відірвати очей від світла перед собою, щоб побачити, скільки я вже пройшов і скільки шляху ще треба подолати.

Натиск води послабшав, і ще якась частинка пам'яті повернулася до мене — пам'ять про те, як я був принцом Амбера... Однак не скажу вам ані слова про ці спогади — вони цілковито мої, і вам нема ніякого діла до них. Там було все: жорстокість і порок, і знайомі з дитинства розкішний палацу Амбері та зелене знамено батька нашого, Оберона[33], із зображенням єдинорога, що стояв дибки, повернутий праворуч.

Рендом колись проходив через Лабіринт. Навіть Дейдра проходила. А отже, і я, Корвін, пройду через нього, хоч би як він опирався мені.

Я вийшов з вогняної філіграні та пішов уздовж Великої Кривої. І тут на мене обвалилися ті сили, які формують усесвіт, щоб уподібнити мене до себе.

І все ж я мав суттєву перевагу над тими, кому доводилося ступати на шлях Лабіринту. Адже знав, що вже проходив його, отже, мав подолати і зараз. Це давало змогу з легшим серцем дивитися на ті невимовні страхи, які згущалися наді мною чорними хмарами й то відступали, то знову збиралися, заполонюючи мене з подвоєною силою. Я йшов Лабіринтом, пригадуючи все — все те, що було до століть, котрі я провів на Землі, як називалась одна з Тіней; згадував інші місця, в інших Тінях, і часто-густо мої спогади викликали приємні емоції. А одне з отих місць я любив над усе (звісно, після Амбера).

Коли проминув ще три кривих, пряму, тоді зграю стрімких закрутів, у мені прокинулося відчуття того, чого по-справжньому ніколи й не втрачав. Це була моя влада над Тінями, яку усвідомив тільки зараз.

Ще десять вигинів, після котрих мені запаморочилось у голові, ще коротенька дуга, ще пряма лінія — й Остання Запона!

Просування вперед було справжньою мукою. Здавалося, хтось визначив собі за мету збити мене з обраного шляху. Вода довкола мене то була крижана, то починала кипіти. Вона немовби тільки те й робила, що намагалася змити мене, перекинути. Відчайдушно пручаючись, я вперто робив крок за кроком. Іскри доходили мені вже до пояса, до грудей, до плечей... Скакали мені в очі. Я був зусібіч охоплений ними. І ледве-ледве бачив Лабіринт.

Потім — коротка дуга, що закінчувалась у темряві.

Один, два... Останній крок був рівнозначний спробі пройти крізь бетонну стіну.

І я таки пройшов!

Потім повільно обернувся та поглянув на пройдений шлях. Не міг дозволити собі такої розкоші, як упасти навколішки. Я був принц Амбера, і — присягаюся Богом! — ніщо не примусить мене виказати слабкодухість у присутності моїх підданців. Ніщо і ніхто,