Читати книгу - "Макбет"

Леді поглянула на Коллума, точніше, в його праве око, бо решту його обличчя закривала голова Джека. Ернест Коллум не був дурнем — якраз навпаки. Він не повірив в історію з валізою. І все ж таки у нього залишалась надія. Іноді здавалося, що неминучість програшу, нехай навіть випадкового, вперто відмовлялися бачити навіть найрозумніші з клієнтів. Урешті-решт усі були приречені зазнати фіаско у своєму змаганні з казино.

— Навіщо тобі це? — поцікавився Коллум.

— Ну, то як? — перепитав Макбет.

Коллум закліпав очима, потім відповів:

— Я здаю, а ти граєш. Замість мене карти здаватиме вона.

Леді поглянула на Макбета, і той кивнув. Вона взяла колоду, перетасувала її і поклала перед Макбетом дві карти мастю догори.

Шістка. І бубновий король.

— Де твої шістнадцять років?! — радісно вишкірився Коллум.

Леді поклала перед Коллумом дві карти, одну з них — мастю догори. Хрестовий туз.

— Ще одну, — мовив Макбет, простягаючи руку.

Леді дала йому верхню карту з колоди. Макбет, крадькома зиркнувши на неї, притиснув карту до грудей. Потім підвів погляд на Коллума.

— Схоже, вам гаплик, юначе, — сказав Коллум. — Відкривайся.

— У мене щаслива рука, — запевнив Макбет, усміхнувшись. І кинув карту праворуч — туди, де стіл був у напівтіні. Коллум мимоволі подався вперед на пару сантиметрів, аби краще її розгледіти.

Все решта трапилося так швидко, що Леді запам’ятала епізод, як одну блискавичну мить. Блискавичний порух руки, блискавичний спалах у тьмяному світлі сталевого ножа, коли той летів через стіл, блискавичний погляд Коллума, коли той дивився на неї виряченими очима з виразом образи і протесту, блискіт каскаду крові, що хлинула обабіч леза, яке перерізало сонну артерію. А потім — звуки. Приглушений удар пістолета, що впав на товстий дорогезний килим. Капіж крові на стіл. Тихе булькотіння Коллума, коли його ліве око погасло. Тремтливе ридання Джека.

А ще їй запам’яталися карти. Не туз і не шістка. А бубновий король. І, у напівтіні дама пік. Обидві заляпані кров’ю Ернеста Коллума.

Увійшли спецназівці в чорній уніформі, увійшли швидко й безшумно, слухаючись кожного жесту свого начальника. До Коллума вони не доторкнулися, а натомість вивели з кімнати ридаючого Джека. Від пропозиції допомогти Леді навідріз відмовилась. Сиділа, дивлячись на молодого командира спецназу, який задоволено відкинувся на спинку стільця. Як людина, яка гадає, що саме вона викинула останній вирішальний трюк.

— Останній трюк лишився за Коллумом, — промовила жінка.

— Що?

— Якщо ми не знайдемо.

— Знайдемо що?

— А хіба ви не чули, що він сказав? «Після того, як я відправлю вас трьох до пекла і рознесу цей заклад на друзки».

Якісь пару секунд він дивився на неї, спершу — з подивом, а потім — з іншим почуттям. З вдячністю. З повагою. Після чого гукнув:

— Рікардо! Тут бомба!

Рікардо був хлопцем-спецназівцем зі спокійною впевненістю в погляді. Накази він віддавав так само спокійно. Шкіру мав таку чорну, що Леді здалося, наче вона в ній віддзеркалюється. Рікардо та його підлеглим знадобилося близько чотирьох хвилин, аби знайти в кабінці туалету те, що вони шукали. То була смугаста, мов зебра, валіза Коллума, яку він заніс після того, як швейцар перевірив її вміст. Коллум пояснив, що всередині — чотири золотих злитки. Він збирався скористатися ними як заставою для гри в покер за столом для привілейованих осіб. Допоки не вийшла заборона комісії з гральних закладів та казино, вони приймали готівку, годинники, весільні обручки, іпотечні акти, ключі від авто та інші речі в разі згоди решти гравців. Під фальшивими, пофарбованими в золотистий колір, брусками інженер та повелитель цифр Ернест Коллум прилаштував бомбу з годинниковим механізмом, хитромудру конструкцію якої високо оцінив сапер-спецназівець. Скільки хвилин залишилося на таймері бомби, Леді не пам’ятала. Зате добре запам’ятала карти.

Бубнового короля та пікову даму. Тієї ночі вони познайомилися під лиховісним місяцем.

Наступного дня Леді запросила Макбета до казино повечеряти. Він прийняв запрошення, але від аперитиву відмовився. Вину — «ні», безалкогольним напоям — «так». Їм накрили стіл у мезоніні з видом на майдан Робітників, де сіявся дощ і тихо стікав бруківкою до казино «Інвернесс». Архітектори спорудили вокзал на кілька метрів вище, бо гадали, що вага мармурової конструкції та локомотивів на кшталт «берти» з часом спричинить вгрузання підмурівка в болотистий, постійно просякнутий водою грунт їхнього міста.

Вони говорили про те і про се. Обминали надто особисті теми. Уникали згадок про події минулої ночі. Одним словом, гарненько посиділи. Макбет був хоча й не надто ввічливим, зате надзвичайно чарівливим і дотепним. І надзвичайно привабливим у сірому, трохи тіснуватому костюмі, позиченому, за його словами, у старшого колеги на ім’я Банко. Вона слухала історії про сиротинець, про приятеля на ім’я Дафф і про мандрівний цирк, до якого він пристав одного літа ще малим хлопцем. Про нервозного приборкувача левів, який безперервно хворів на застуду, про худорлявих сестер-акробаток, які харчувалися лише продуктами довгастої форми, про мага, який запрошував когось із публіки на манеж і робив так, що їхні особисті речі — обручки, ключі або годинники — починали літати в повітрі у них перед очима. А він слухав про те, як Леді побудувала казино від самого початку. Нарешті вона, відчувши, що розповіла практично все, що можна було розповісти, запитала його, піднявши склянку з вином.

— Як ти гадаєш, чому він це зробив?

— Від варева Гекати люди божеволіють, — знизав плечима Макбет.

— Так, ми розорили його, але з картами не махлювали.

— А я й не думав, що махлювали.

— Але два роки тому в нас працювали двоє круп’є, які підігрували певним гравцям у покер, дурячи решту. Звісно, я їх вигнала, але кажуть, що вони об’єдналися з деякими фінансистами й подали до міськради заявку на спорудження нового казино.

— «Обеліск»? Так, я бачив план цієї споруди.

— Можливо, ти чув, що дехто з гравців, разом з якими ті круп’є дурили решту, були місцевими політиками й людьми Кеннета?

— Так, чув.

— Отже, казино збудують. І смію запевнити тебе, що такі люди, як Ернест Коллум, завжди вважатимуть, що їх дурять.

— На жаль, ти маєш рацію.

— Наше місто потребує нових лідерів, нового старту.

— «Берта», — мовив Макбет, кивнувши на вікно з видом на центральний вокзал, де на постаменті перед парадним входом, поблискуючи від дощу,