Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Він сказав так не з метою зробити боляче. Просто висловив думку - свою та інших. Тих, до кого мені немає діла. Але це пробудило сплячий десь всередині мене страх виявитися такою і для Артура.

- Не думаю, - вийшло спокійно відповісти.

- А я б зробив, Елізо. І зроблю, якщо вийде.

- Алексе, мене не влаштовує таке твоє ставлення, - жахнувшись наслідків подібної спроби для цього дурня, промовила я. - І краще буде, якщо попросиш тебе змінити або взагалі звільнишся.

- Та ти мене неправильно зрозуміла, Елізо, - тон рівний, а очі гнівно виблискували. - І тому міняти охорону для тебе нема чого. А роботою я дорожу.

– Сподіваюся, що так і є. Вибач, - я обійшла його і попрямувала назад у відділення, зазначивши про себе, що не варто спілкуватися з Алексом більше, ніж потрібно. Пізно, звичайно. Але чи могла я уявити, що хтось із безумовно вірних Артуру людей покладе на мене око? Повинна була!

Втім, що вже тепер? Тільки необхідність запобігти наслідкам його ставлення до мене. Адже якщо Артур дізнається про намір "звільнити" мене... Смерті Алексу я не хотіла. А відповідь на болюче питання, яке впевнено влаштувалося у підсвідомості, отримала через кілька днів.

Артур приїхав мене зустрічати після чергування. У подертих джинсах і чорній футболці, що змінили костюм із сорочкою, зі слідами саден на обличчі, відрослою щетиною та розпатланим волоссям, він був схожий зараз на вуличного хулігана, а не власника кількох великих бізнесів де юре та одного з найнебезпечніших представників тіньової влади країни де факто.

- Втомилася?

- Ні, навіть вдалося поспати кілька годин, - я з усмішкою вклала руку в простягнуту долоню.

- Це добре, адже ввечері нам треба бути в одному місці, і доведеться підготуватися.

– Нам? - зігнувши брову уточнила я. Якщо ми й гуляли десь, то лише вдвох, не рахуючи охорони.

- Якщо ти не проти. У Солов'я ювілей, і він кличе нас.

- Кличе тебе, - уточнила я.

- Мене та мою жінку, - незворушно сказав Артур. Його жінку. Мене. Радість, що охопила від цих слів, померкла від думки, що прийшла в голову.

- Артуре, я ж... Ну...

- Я зрозумів, - по-своєму витлумачивши мій белькіт, тихо сказав Артур. Не змінився в обличчі, тільки погляд відвів.

- Нічого ти не зрозумів! Як завжди, втім, - я стала впритул, заглядаючи в обличчя. - Я ж... Усі і кожен на цьому прийомі знають, ким я була. Ким увійшла до твого дому... З такими стосунків не буває, - мене вже несло. - А інакше весь твій авторитет...

- Не смій! - дико прокричав він, - Ніколи не смій про себе так…

Навис наді мною, палаючи люттю. Очі здавались майже чорними, а вся кров ніби прилила до обличчя.

- Артуре! – Вадим обережно наблизився. Поклав долоню на плече, але Артур її скинув. Єдиний його рух, а так застиг моторошною статуєю, важко дихаючи крізь стиснуті зуби.

- Артуре, давай поїдемо, - голос тремтів. Від напруження, не від страху - адже навіть зараз його не було. Я знала, в якому б стані він не був, мене не чіпатиме. Просто знала, та й по всьому.

Поклала руки на кам'яні груди, потім провела по шиї. Встала на носочки і обняла, притискаючись міцніше. З-за його плеча побачила, що подвір'я порожнє. Це добре, свідки точно були б недоречними.

- Давай закінчимо вдома, будь ласка, - прошепотіла, гладячи по потилиці. Відчувала, як він розслаблюється, як обіймає мене, зариваючись у волосся обличчям. Повільно дихаючи, намагаючись заспокоїтися.

Потягнув до машини, не розтискаючи рук, а Вадим шумно видихнув.

Їхали мовчки. Артур продовжував обіймати чи скоріше триматися, як потопаючий за рятувальний круг. Мені боляче і соромно за свої сумніви і за те, що я знайшла час і місце для розмови.

У домі повільно повів мене нагору. Обережно замкнув двері своєї кімнати.

- Ніколи не смій себе принижувати. Те, що ти покохала... Його не визначає тебе. І я вб'ю будь-кого, хто вважає інакше. Будь-кого, хто посміє не те сказати, не так подивитися чи навіть не так подумати.

- Я знаю... Але боюсь, що через це буде з тобою.

- Думаєш, я такий слабак, що не можу тверезо думати, якщо мене зачепити?

- Я не вважаю тебе через це слабким. Ні через це, ні через що інше. Бо ти не такий. А емоції – не слабкість. І довіра - не слабкість, а один із найбільших проявів сили та сміливості. Особливо всупереч минулому досвіду.

- Не було минулого досвіду, Елізо. Я нікого й ніколи не... Не кохав до тебе, - закінчив майже самими губами, скоріше видихнув, ніж промовив.

Притулився губами до моїх губ, обережно і ніжно, ніби пробуючи на смак, а через секунду жадібно і пристрасно зминаючи їх. Слизнув язиком по їх внутрішній стороні, потім злився з моїм у божевільному танці.

Я не пам'ятала, як ми позбулися одягу, як опинилися в ліжку. Артур підім'яв мене під себе, втискаючи в матрац.

Надчутлива шкіра горіла під його жадібними руками. Коли вони накрили півкулі грудей, що налилися від бажання, я вигнулась, притискаючись ще сильніше.

Повітря не вистачало, я задихалася. Тверді губи не відривалися від моїх, щетина дряпала шкіру, від чого було тільки спекотніше.

Заплуталася пальцями у його волоссі, гарячково гладила тверді м'язи спини та плечей – куди дотягувалася. Вони були напружені і тремтіли від нетерперія, але Артур зволікав, пестячи мене.

Спустився губами по шиї до грудей. Пройшовся язиком по горошинці соска і втягнув його в рот. Здавалося, що електричний розряд пронизав мене всю і кинувся до низу живота. Проклав доріжку поцілунками до іншого і знову…

Повернувся до губ, з голодним натиском пірнув язиком до рота. П'ятерні стиснули мої стегна, втискаючи в його пах. Артур хрипко застогнав, відчувши, як у мене між ніг усе мокро й гаряче для нього.

Надівши презерватив, повільно, ніби смакуючи відчуття, почав занурюватися в моє лоно. Розтягуючи палаючі стіни, переповнюючи мене. Вийшов і знову всередину.