Читати книгу - "Учень убивці"

Звідти Лисиця повела мене до стійла. Хоча я вже не розмовляв з нею, та коли ми ввійшли, я наче помолодів від цього зв’язку. Барріч випростався, відвернувшись від якоїсь роботи, подивився на мене, затим на Лисицю, щось тихо пробурмотів, а потім простягнув мені пляшечку з молоком і соску.

— Найкращі ліки для людини — це робота та турбота про інших, — сказав Барріч. — Кілька днів тому щуроловка народила цуценят. Одне з них занадто слабке порівняно з іншими. Подивимось, чи ти зможеш зберегти йому життя сьогодні.

То було маленьке огидне цуценя з рожевою шкірою, яка пробивалася крізь рябу шерсть. Ще сліпе, писок зморщений, а хвіст тонкий, як у щура. Подумав, що його мати не переживала, що її цуценята помруть саме через таку схожість. Він був кволий і млявий, але я тикав йому тепле молоко і соску, доки він не почав поволі смоктати. Возився з ним, поки його мати не почала облизувати й обнюхувати дитинча. Я забрав одну з його сильніших сестричок від цицьки суки і поклав туди цуценя. Кругленький животик сестрички був уже й так повний, а смоктала вона лише через свою впертість. Була білою з чорною цяткою над одним оком. Вона схопила мій мізинець і теж почала його смоктати. Я відчував, що в неї колись будуть дуже сильні щелепи. Барріч розповідав мені про щуроловів, які хапали бика за ніс і тримали його, незважаючи на весь супротив тварини. Йому не потрібні були помічники, що вчили цього собак, але все ж він поважав таких псів за сміливість. Наших щуроловів використовували за призначенням і регулярно брали на рейди до сапеток[7] та амбарів.

Я провів там весь ранок і пішов зі стайні в обід. Радо помітив, що цуценя лежало з ситим кругленьким животиком. Після обіду я викидав гній. Барріч керував мною, даючи завдання за завданням. Тому в мене не було часу на щось інше, окрім роботи. Він не говорив до мене і не питав нічого, але постійно працював поряд. Таке враження, що він сприйняв мої слова про самотність буквально і навмисне був там, де я міг його бачити. Кінець дня я провів разом із цуценям, яке зараз було набагато міцнішим, аніж вранці. Притулив його до себе, а воно лізло мені за пазуху, шукаючи молоко своєю тупою мордочкою і лоскочучи мене. Я придивився: скоро в нього буде рожевий носик. Кажуть, що собаки з рожевими носами б’ються найзавзятіше. Але зараз у нього на думці було лише тепло безпеки, яке розливалося його тілом, бажання смоктати молоко та мій запах. Він звивався у моїх пальцях. Барріч перехилився через перегородку й постукав кісточками пальців по своїй голові, від чого ми з цуценятком аж здригнулися.

— Досить, — суворо попередив він. — Це не чоловіча справа, і це не вилікує твоїх душевних ран. А тепер віддай собача матері.

Я послухався, але неохоче. Не був упевнений в тому, що прив’язаність до цуценяти не допоможе. Я сумував за його теплим маленьким світом, в якому була солома, його братики і сестрички, молоко та матір. На той час я не міг вигадати кращого місця.

Після цього ми з Баррічем пішли вечеряти. Він посадив мене за солдатський стіл, де ніхто не звертав уваги на мою поведінку і не вимагав жодних розмов.

Коли Барріч побачив, що я вже поїв, то ми вийшли на задній двір за кухнею і сіли там пити. Я і до цього пробував ель, пиво і вино, але ніколи не пив навмисне, як Барріч. Коли кухарка вийшла і насварила Барріча за те, що він дає хлопчику міцні напої, він кинув на неї той короткий погляд, як у ту першу ніч, коли я зустрів його у повній солдатів кімнаті. Тоді це було на захист доброго імені Чівелрі.

Барріч провів мене до кімнати, зняв з мене сорочку. Я стояв біля ліжка, хитаючись. Він невимушено штовхнув мене в ліжко й накинув на мене ковдру.

— Спи, — наказав Барріч хрипким голосом. — Завтра ми повторимо. І потім теж, доки ти не прокинешся і не зрозумієш, що це все не смертельно.

Він задмухав свічку й пішов. У мене паморочилося в голові, а все тіло боліло від роботи. Та все ж я не міг заснути. Я плакав. Спиртне вивільнило у мені те, що я притлумлював у собі всі ці дні, і я почав плакати. Я схлипував і гикав так, що мої щелепи трусилися, а сльози і шмарклі перемішувалися. Гадаю, що не плакав так відтоді, відколи мій дід змусив матір покинути мене.

— Все пропало! — почув я свій власний голос. Раптом я відчув, як мене хтось міцно обіймає. Це Чейд обійняв мене й колисав, наче малу дитину. Навіть у темряві я знав, кому належать ті кістляві руки та запах трав і пилу. Не вірячи своєму щастю, я притиснувся до нього і плакав, доки не охрип і не міг нічого сказати.

— Ти був правий, — сказав Чейд тихим, спокійним голосом, уткнувшись у моє волосся. — Ти був правий. Я не мав тебе про це просити, а ти правильно зробив, що відмовився. Я не буду більше тебе так випробовувати, чесно.

Коли я нарешті заспокоївся, він відпустив мене і дав якийсь напій. Він був ледь теплий і майже без смаку. Але не вода. Я випив його без питань і майже одразу заснув, навіть не пам’ятаючи, як Чейд пішов з моєї кімнати.

Я прокинувся на світанку, ситно поснідав і пішов до Барріча. Я швидко справлявся з усіма завданнями і був дуже уважний, не розуміючи, чому Барріч прокинувся з головним болем і був не в настрої. Він пробурмотів щось про «батьківську пристрасть до випивки» і рано відпустив мене, сказавши, щоб я свистів десь в іншому місці.

Через три дні король Шрюд викликав мене на світанку. Він уже був одягнений, а