Читати книгу - "Учень убивці"

— Це була моя ідея, а не його, — раптом сказав він, майже суворо. — Йому це не сподобалося, але я наполіг. Коли підростеш, зрозумієш. Я не можу нікому довіряти. Але я пообіцяв, що ти дізнаєшся це від мене. Я ніколи більше не проситиму перевіряти твій характер таким чином. Даю слово короля.

Він зробив порух, відпускаючи мене. Я піднявся, але в цей час узяв різьблений срібний ножичок з таці. Ним зазвичай різали фрукти. Я подивився королю в очі й досить відкрито вкинув його в рукав. Очі Шрюда розширилися, але він не сказав ані слова.

Через два дні Чейд викликав мене і ми продовжили навчатися, наче й не було ніякої перерви. Він говорив, а я слухав. Ми грали у гру з камінчиками, і я не зробив жодної помилки. Він дав мені завдання, і ми трішки пожартували. Чейд показував мені, як ласка Слінк танцює, щоб отримати сосиску. Наші стосунки знову налагодилися. Але перед тим як залишити його кімнату, я підійшов до його каміна і мовчки встромив ножика в центрі полички над каміном. Затим я покинув кімнату, не кажучи ні слова й не дивлячись на Чейда. Ми ніколи про це не говорили.

Гадаю, що ножик і досі там.

Розділ 6

Тінь Чівелрі

Є дві традиції вибору імені для королівських нащадків на основі рис характеру та здібностей. Згідною з першою, імена самі прив’язуються до людини, а коли її навчають володінню Скіллом, то Скілл якимось чином прив’язує ім’я до неї. Тому дитина всупереч своєму бажанню мусить розвивати ту чи іншу рису характеру, виражену в її імені. Цієї традиції ревно дотримуються ті, хто схильний ламати шапку перед дрібною аристократією.

Згідно зі старішою традицією, імена даються випадково (принаймні спочатку). Кажуть, що король Тейкер Завойовник та король Рулер Правитель — перші два острів’яни, які правили землями, що згодом стали Шістьома герцогствами, взагалі не мали імен. Скоріш за все, їхні імена їхньою власною мовою звучали, як і слова в мові жителів герцогства. Тому вони стали відомими завдяки прізвиськам, а не справжнім іменам. Але задля збереження авторитету королів простий народ має думати, що дитина з благородним іменем повинна мати благородну натуру.

— Хлопче!

Я підняв голову. Серед півдюжини інших хлопців, які відпочивали біля каміна, ніхто навіть не ворухнувся. Дівчата взагалі не помітили, коли я перемістився на протилежний кінець низького столу, де сидів майстер Федврен. Він вимовляв слово «хлопчик» так, що всі розуміли, коли воно означало просто «хлопчик», а коли «бастард».

Я запхнув коліна під низький стіл і сів, простягнувши Федврену шматок паперу. Доки він читав акуратні стовпчики літер, я думав про своє.

Взимку ми всі збиралися й сиділи у Великій залі. На вулиці бушував шторм, розбиваючись об стіни замку, а буруни атакували скелі з такою силою, що кам’яний стіл під нами іноді здригався. Важкі хмари крали навіть ті декілька годин тьмяного денного світла, які нам давала зима. Мені здавалося, що темрява накрила нас, неначе туман, як ззовні, так і всередині. Вона проникала в мої очі, тому я постійно хотів спати, хоч і не втомлювався. На коротку мить я загострив свої почуття й відчув, як собаки сприймають повільний хід зими, поки вони сплять і крутяться у своїх кутках. Але навіть там не було жодної цікавої думки чи образу.

У всіх трьох камінах горів вогонь. Перед кожним зібралися три різні групи. В одній працювали лучники, позаяк завтра мав бути придатний для полювання день. Я хотів опинитися там, оскільки оксамитовий голос Шерфа розповідав якусь історію, то голосно, то тихо. Часто його перебивав сміх товаришів, яким подобалося слухати його. У дальньому кутку діти хором виводили якусь пісню. Я упізнав її: то була «Пісня пастушка», за допомогою якої вчилися рахувати. Кілька матерів, що наглядали за своїми дітьми, пристукували ногами під час плетіння мережива, доки старий Джердон перебирав пальцями струни арфи, а діти співали майже в такт.

Біля нашого каміна займалися діти, вже достатньо дорослі, щоб сидіти тихо і вчитися писати. Федврен дивився за нами, й від погляду його блакитних очей годі було сховатися.

— Поглянь, — показав мені Федврен, — ти забув перекреслити хвостики. Пам’ятаєш, як я тобі показував? Джастісе, розплющ очі й повернися до писання. Ще раз заснеш, пошлю по дрова. А ти, Черіті, якщо ще раз засмієшся, допомагатимеш йому. Але окрім того, — тут він раптом повернувся до моєї роботи, — ти став писати набагато краще не лише мовою герцогства, але й рунами острів’ян, хоч їх і годі правильно передати на такому поганому папері. Поверхня занадто пориста і надто поглинає чорнило. Для рун потрібна гарно відшарована кора. — Він задоволено провів пальцем по аркушу, над яким працював. — Якщо й далі так старатимешся, то до кінця зими дозволю тобі переписати «Лікувальний порадник» королеви Байдвелл. Що скажеш?

Я спробував усміхнутися, бо був задоволений. Зазвичай учням не доручали переписування: гарний папір був рідкістю, а один недбалий штрих міг зіпсувати весь аркуш. Я знав, що «Порадник» — це дуже простий травник і книга пророцтв, але його переписування було великою честю. Федврен дав мені чистий аркуш паперу. Я піднявся, щоб піти на своє місце, але він жестом зупинив мене.

— Хлопче?

Я завмер.

Федврен зніяковів.

— Я не знаю, кого просити про це, окрім тебе. Звичайно, варто було б запитати у твоїх батьків…

На щастя, він замовк і замислено почухав бороду своїми чорнильними пальцями.

— Скоро закінчиться зима, і я знову вирушу в походи. Знаєш, що я роблю влітку? Я ходжу Шістьома герцогствами, добуваючи трави, ягоди й коріння для свого чорнила і заготовляючи папір. Люблю мандрувати дорогами, а взимку гостювати в замку. Багато хто заробляє собі на хліб письмом.

Федврен задумливо подивився на мене. Я поглянув назад, аби зрозуміти, що він має на увазі.

— Кожні кілька років я беру собі учня. Дехто з них займається письмом у менших