Читати книгу - "Учень убивці"

Це питання спантеличило мене, і я мовчки дивився на нього. Це не просто була пропозиція стати писарем, дивувало те, що сам Федврен хоче зробити мене своїми учнем, подорожувати зі мною й навчати таємниць свого фаху. Пройшло кілька років з моменту моєї угоди зі старим королем. Я ніколи не думав, що хтось буде прагнути мого товариства, не кажучи вже про те, що я стану чиїмось учнем. Винятком був Чейд, а ще Моллі та Керрі, для зустрічей з якими я викроював час після обіду. Від пропозиції Федврена я аж онімів. Напевно, він відчув моє збентеження, бо всміхнувся своєю щирою усмішкою, яка одночасно робила його молодшим і надавала поважності.

— Подумай, хлопче. Письмо — це гарний фах. Які в тебе ще є перспективи? Між нами кажучи, провести деякий час поза Оленячим замком піде тобі на користь.

— Поза Оленячим замком? — здивовано повторив я. Це для мене було те ж саме, що підняти завісу. Я ніколи не думав над цим. Раптом подумки я чітко побачив дороги, які вели від замку, а старі карти, які мене змушували вивчати, стали місцями, куди я міг поїхати. Це заворожило мене.

— Так, — м’яко сказав Федврен. — Поза Оленячим замком. Поки ти ростеш, тінь Чівелрі поволі зникає. Вона не буде постійно захищати тебе. Тобі треба жити власним життям, яке задовольнятиме тебе, доки його захист не полишив тебе повністю. Але я не вимагаю, щоб ти зараз давав свою згоду. Подумай над цим. Поговори з Баррічем.

Він віддав мені папір і відправив назад на місце. Я подумав над його словами, але обговорював їх не з Баррічем. На світанку нового дня ми з Чейдом скорцюрбились на підлозі зовсім поряд. Я збирав черепки червоного глечика, який перекинув Слінк, а Чейд полював на блискучі чорні насінини, що розлетілися по всій кімнаті. Слінк причаївся у верхній частині тьмяного гобелена і якось винувато видавав звуки, але я відчував, що насправді йому весело.

— Я віз це насіння з самого Калібару, малий ти паразите! — сварився Чейд.

— Калібар, — сказав я і пустив пробну кулю, — він в одному дні їзди від кордону з Сендс-еджем.

— Так, мій хлопчику, — схвально відповів Чейд.

— Ти там колись був?

— Я? Та ні. Я маю на увазі, що вони приїхали здалеку. Довелося посилати по них аж у Фіркрест. Там є великий ринок, де збираються торговці з усіх Шістьох герцогств та багатьох сусідніх країн.

— Фіркрест… А там ти був?

Чейд замислився.

— Кілька разів у молодості. Запам’ятав, що там дуже шумно. І постійна спека. Внутрішні землі, вони такі: надто сухі та спекотні. Я був радий повернутися до Оленячого замку.

— А було якесь місце, де тобі сподобалося більше, аніж в Оленячому замку?

Чейд повільно випростався, стискаючи блискуче чорне насіння у своїй блідій руці.

— Чому ти не запитаєш прямо, а ходиш околяса?

Так я розповів Чейду про пропозицію Федврена і про те, як я раптом усвідомив, що карти — це не просто кольорові лінії, а місця та можливості. Я можу поїхати туди і стати кимось іншим: писарем чи, наприклад…

— Ні, — тихо, але різко заперечив Чейд. — Де б ти не був, ти залишишся бастардом Чівелрі. Я не думав, що Федврен такий далекоглядний, але все ж він не розуміє ситуації до кінця. Він бачить, що при дворі ти бастард і постійно будеш вíдкиднем. Федврен не розуміє, що поки ти користаєшся милістю короля, вчишся під його наглядом, ти не становиш жодної небезпеки для короля. Звісно, тут тебе оберігає тінь Чівелрі. Але далеко звідси тобі буде потрібен захист і ти станеш небезпечним для короля Шрюда, а ще більше — для його спадкоємців. У тебе не буде ніякого простого життя чи свободи, якщо ти станеш писарем. Найімовірніше, тебе знайдуть у якомусь заїжджому дворі з перерізаним горлом чи застрелять у дорозі.

Я відчув, як по спині пробігли мурашки.

— Але чому? — тихо запитав я.

Чейд зітхнув. Він висипав насіння в тарілку і злегка обтрусив долоні.

— Бо ти королівський бастард і заручник своєї крові. Як я вже казав, зараз ти не становиш жодної небезпеки для Шрюда. Ти дуже молодий і під боком у нього. Але він дивиться в майбутнє. Тобі теж треба. Зараз нелегкі часи. Острів’яни стають все зухвалішими у своїх рейдах. Прибережний люд починає нарікати, вимагаючи більше патрульних кораблів. Дехто навіть вимагає бойових суден, щоб самим ходити в рейди, як у давні часи. Але Внутрішні герцогства не хочуть давати грошей на жодні кораблі, особливо бойові, бо побоюються повномасштабної війни. Там нарікають, що король дбає лише про прибережну територію, а за їхні ферми забув. Горяни стають вибагливішими у питаннях користування їхніми проходами. Податки на торгівлю зростають щомісяця, тому купці теж нарікають. На півдні, в Сендс-еджі й за ним, засуха. Важкі часи. Всі невдоволені, наче король і Веріті у цьому теж винні. Веріті — гарний хлопець, з яким можна випити. Але він не солдат і не дипломат, як Чівелрі. Йому більше подобається взимку полювати на оленя чи слухати менестреля біля вогнища, аніж їздити зимовими дорогами в негоду для підтримки зв’язків з іншими герцогствами. Рано чи пізно, якщо справи не налагодяться, люди подивляться на це все і скажуть: «Ну, бастард — це не так уже й погано, щоб переживати через нього; треба, щоб Чівелрі прийшов до влади: він покладе цьому край. Хоч він занадто правильний, але він багато зробив і не віддав нас на поталу чужинцям».

— Отже, Чівелрі ще може стати королем?

Після цього питання я відчув дивний страх. Я одразу ж уявив його тріумфальне повернення до Оленячого замку, те, як ми нарешті зустрінемося і… А що тоді?

Чейд, здається, прочитав це на моєму обличчі.

— Ні, хлопчику. Заледве чи це станеться. Навіть якщо народ захоче, сумніваюся, що він змінить свої плани чи піде проти бажання короля. Але це призведе до нарікань, згодом — до заколотів, і, на жаль, для бастарда на свободі це матиме погані наслідки. Тебе доведеться якось приборкати: ти станеш або трупом, або інструментом короля.

— Інструмент короля. Зрозумів.

Всередині закипіло обурення. Секундний образ