Читати книгу - "Учень убивці"

— Це не так погано, як здається, — тихо сказав Чейд. — Ми самі будуємо нашу в’язницю, і свободу теж.

— Мені не можна буде нікуди їхати, правда? — незважаючи на те, що ця думка про подорожі з’явилася недавно, вона стала для мене дуже важливою.

— Я б не сказав, — Чейд шукав, чим накрити тарілку з насінням, і врешті знайшов блюдце. — Ти побуваєш у багатьох місцях, але таємно. Хто зна, куди заведуть тебе інтереси династії? Але у повноправних принців така ж доля. Гадаєш, Чівелрі обирав, куди їхати для вирішення дипломатичних питань? Гадаєш, Веріті подобається їздити містами, де відбуваються рейди острів’ян, і слухати нарікання народу про те, що цього б не було, якби їхні міста були краще укріплені або мали більше війська? У справжніх принців дуже мало свободи пересування або часу на дозвілля. Зараз у Чівелрі цього набагато більше, аніж раніше.

— Окрім того, що він не може повернутися до Оленячого замку. — Через цю думку в мене захолола кров у жилах. Я тримав у руках черепки.

— Окрім цього. Не треба ворохобити народ відвідинами колишнього короля-в-очікуванні. Краще просто тихенько зникнути.

Я кинув черепки у вогонь.

— Принаймні він кудись їздить, — пробурмотів я. — А я не можу навіть піти в місто…

— Це так важливо для тебе? Піти до брудного занедбаного маленького порту, як Баккіп?

— Там є інші люди… — Я завагався: навіть Чейд не знав про моїх друзів з міста. Тоді продовжив: — Вони називають мене Новачком і не думають, що я бастард, щоразу, коли дивляться на мене.

Я ніколи про це не говорив, але раптом місто почало мене сильно приваблювати.

— Ах, — зітхнув Чейд. Він нічого не сказав, тільки поворушив плечима. За мить він почав мені розповідати, як зробити людині зле, нагодувавши її лише одним ревенем та шпинатом, і що за достатньої дози її можна вбити без жодної отрути. Я запитав, як уберегти від цього інших людей за столом, і ми облишили теми про подорожі. Тільки згодом мені здалося, що слова стосовно Чівелрі були майже пророчими.

За два дні я з подивом дізнався, що потрібен Федврену. Ще більшим здивуванням було те, що він дав мені список речей, які йому необхідні, та срібла, щоб їх купити в місті, зокрема два мідяки для мене. Я затамував подих, очікуючи, що Барріч або інші вчителі заборонять мені йти туди. Але, навпаки, мені сказали, щоб я поспішав. Я вийшов через одні з воріт із корзиною. Мене п’янила раптова свобода. Я порахував, скільки місяців не залишав замку, й на здуміння усвідомив, що провів там більше року. Я одразу ж вирішив знайти своїх давніх знайомих. Ніхто не говорив мені, коли повертатися, і я був упевнений, що зможу викроїти для себе годину-другу й ніхто не дізнається.

Через довгий список речей Федврена мені довелося побігати містом. Не розумів, навіщо писареві сушене волосся русалки чи жменя лісових горіхів. Вирішив, що він використовує їх для виготовлення кольорового чорнила. Оскільки я не знайшов цього у звичайних крамницях, то вирішив піти на портовий ринок, де кожен з розкладеним перед собою на килимку будь-яким товаром міг вважати себе торговцем. Там я швидко знайшов водорості й дізнався, що це поширений інгредієнт, який кидають у морський суп-пюре. Горіхи я шукав довше, оскільки їх привозили з материка, а не із заморських країн, тому тут було менше купців, які їх продавали.

Але я знайшов їх поміж корзин з голками їжатця та різьбленими дерев’яними пацьорками, трикутними горішками й виготовленим із відшарованої кори папером. Над килимком схилилася стара жінка. Її волосся було навіть не сивим, а сріблястим. Великий прямий ніс і впалі очі. Вона була найкращим представником якоїсь дивної раси, яка, втім, мені була знайома. В мене пробіг мороз по шкірі, коли я усвідомив, що вона жителька гір.

— Кеппет, — промовила жінка на сусідньому килимку, коли я все купив. Я подивився на неї, гадаючи, що вона говорить до жінки, в якої я робив покупку. Але вона дивилася на мене. — Кеппет, — досить уперто повторила вона.

Цікаво, що це означало їхньою мовою? Здавалося, що це якесь прохання, але стара жінка байдуже дивилася на дорогу. Я непевно знизав плечима, зиркнувши на її молодшу сусідку, й відвернувся, вкладаючи горіхи в корзину.

Не пройшовши й десяти кроків, я почув крик. Знову це слово «кеппет». Я обернувся і побачив, що жінки б’ються. Старша схопила молодшу за зап’ястя, а та, вириваючись, кóпала її ногами. Навколо неї продавці панічно схоплювалися, прибираючи свій товар, аби вберегти його. Я б теж подивився, але побачив знайоме обличчя.

— Розквашений Ніс! — вигукнув я.

Вона обернулася. На мить я подумав, що помилився. Я не бачив її майже рік. Як може людина так змінитися? Її темне волосся було розпущене, а раніше вона заплітала його у косички за вуха, щоб не заважало. Тепер вона була одягнута не в камзол і завеликі штани, а у кофту й спідницю. Я отетерів, побачивши її в дорослому одязі. Я хотів одвернутися і зробити вигляд, що звертаюсь до когось іншого, але дівчина подивилася на мене своїми темними очима і прохолодно запитала:

— Розквашений Ніс?

Я наполягав на своєму:

— А хіба ти не Моллі Розквашений Ніс?

Вона відгорнула волосся зі щоки.

— Я Моллі-Свічниця.

Я помітив, що подруга мене впізнала, але вона суворо продовжувала:

— Я не впевнена, що ми знайомі. Як вас звати, сір?

Я був спантеличений, тому відреагував, навіть не думаючи. Я уважно подивився на неї, зрозумів, що вона нервує, але мене здивував її страх. Я хотів заспокоїти її думкою і словом.

— Я Новачок, — одразу ж відповів я.

Вона широко відкрила очі й засміялася зі своєї витівки. Стіна між нами луснула, як мильна бульбашка. Я раптом відчув, що це та сама Моллі, що й раніше, і між нами встановився такий теплий зв’язок, що нагадав мені про Нюхача. Незручна ситуація розсіялася. Навколо жінок-забіяк зібрався натовп, але ми забралися звідти. Я похвалив її спідницю, а вона спокійно сказала, що вже кілька місяців носить спідниці і що вони