Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

591
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 289 290 291 ... 301
Перейти на сторінку:
їхню статуру, хапають на вулицях ці слабкі замінники еротики, наче кінологи бездомних мопсів, і приводять їх до безсердечних суддів, а ті здирають із них велетенські штрафи. Де взагалі тут люди кохаються?

— У машинах.

— А якщо хтось і машини не має? — запитав я, намагаючись не думати про просторий «ролс-ройс» із вбудованим баром — можливо, Фрейзер не вмів їздити сам, а тому водій був моїм ангелом-охоронцем. — Що робити всім цим молодим міцним людям, якщо немає борделів? У Європі вулицями кружляють повії усіх цінових категорій, наче перелітні птахи. А тут я ще не бачив жодної. Зрештою, тут немає і громадських туалетів. Як думаєш, це якось пов’язано? У Парижі ці інтимні будки стоять на вулицях з інтервалом у кількасот метрів, наче бляшані бастіони, і їх активно використовують. Нічні метелики вилітають уже об одинадцятій ранку, тому у Франції ніхто не ходить до психіатрів і ні в кого немає нервових зривів. А тут майже в кожного є свій психіатр, немає громадських туалетів, а повій можна викликати тільки за таємними номерами, доступними лише багатіям. А що робити незаможним людям із усіма тими поліцейськими заборонами, сварливими господинями, благочестивими пресвітеріанами та жандармами; що робити їм узимку і без машини, цього останнього прихистку зігнутого в три погибелі кохання?

— Взяти машину напрокат.

Я сидів у роздовбаному плюшевому кріслі того ж кольору, що й меблі у вестибюлі. Мабуть, таємничий власник готелю тридцять років тому пограбував вагон із плюшем, крім того, там скоріш за все везли ще й контрабандне віскі, інакше як пояснити, що весь готель знизу і аж до самого даху оббитий цим плюшем похмурого кольору, і водночас там всюди темніють плями від віскі. Наташа лежала на ліжку. На столі валялися залишки вечері, які нам принесли з місця розради всіх людей без сім’ї та кухні: американського магазину делікатесів, цього прекрасного закладу, де можна купити гарячі, щойно засмажені кури-гриль, шоколадний пиріг, нарізану ковбасу, консерви всіх сортів та видів, першокласний туалетний папір, малосольні огірки, червону ікру, хліб, масло та лейкопластир — одним словом, усе, крім презервативів. їх купували в іншому американському закладі, суміші аптеки та ресторану, де вбраний у біле власник по-змовницьки вручав їх покупцеві, наче позбавлений сану католицький священик, який вчиняє символічне вбивство немовляти.

— Хочеш шоколадного пирога до кави? — запитав я.

— Великий шматок. І вже, ще перед кавою. Зима робить мене ненаситною. Коли на вулицях лежить сніг, шоколадний пиріг — для мене найкращі ліки.

Я підвівся, витягнув із потаємної кишені у валізі електроплиту і поставив на неї алюмінієвий чайник із водою. Потім закурив сигару «Байт Оул», щоб запах кави менше було чути в коридорі. В номері заборонено було готувати їжу, хоча жодної небезпеки в цьому не було, бо ніхто тим і не переймався. Але коли Наташа приходила до мене, я старався бути обережним. Коридорами готелю, скажімо, міг шастати його невидимий власник. Він ніколи цього не робив, але саме тому я і пильнував. Те, чого ніколи не траплялося з нормальними людьми, у моєму житті ставалося надто часто — це був один із неписаних законів еміграції.

Коли я наливав каву, у двері постукали — тихо, але наполегливо.

— Сховайся під моїм пальтом, — сказав я. — 3 ногами і головою. Погляну, що там.

Я повернув ключ у замку і прочинив двері. На порозі стояла пуер-ториканка. Вона приклала палець до губ.

— Поліція, — прошепотіла вона.

— Що?

— Унизу. Троє чоловіків. Пильнуйте! Можливо, вони піднімуться нагору. Обшук готелю. Обережно!

— Що сталося?

— Ви самі? Тут немає жінки?

— Ні, — відповів я. — Поліція тут саме тому?

— Не знаю. Думаю, через Мелікова. Але точно невідомо. Мабуть, обшукуватимуть номери. Якщо знайдуть жінку, то заберуть.

«У ванну, — подумав я швидко. — Але якщо поліція влаштує облаву і знайде Наташу у ванній, буде ще гірше. Спуститися вниз, у вестибюль, вона вже не могла, якщо шпики вже там. Прокляття, що ж робити?»

Раптом я швидше відчув, ніж побачив її біля себе. Хтозна, як їй вдалося так швидко вдягнутися. Вона навіть встигла почепити Hâ голову шапочку і була спокійна і незворушна:

— Меліков. Вони його схопили.

Пуерториканка зробила їй знак:

— Швидше! Вона йде в мій номер, а Педро — сюди. Ясно?

— Так.

Наташа швидко роззирнулася.

— До зустрічі, — і пішла за жінкою.

З темного коридору випірнув мексиканець Педро. Він защіпав підтяжки і зав’язував краватку.

— Buenas Tardes, Senor. Так буде краще.

Я зрозумів. Якщо прийде поліція, то Педро — мій гість, а Наташа перебуде в пуерториканки. Набагато простіше, ніж драматична англосаксонська втеча через вікно в туалеті, а* потім — по закрижанілих дахах. По-латинському просте рішення проблеми.

— Сідайте, Педро, — сказав я. — Сигару?

— Дякую. Але ліпше цигарку. Дуже дякую, Senor Роберто. Але в мене є власні.

Він нервувався.

— Документи, — пробурмотів він. — Буде біда. Сподіваюся, вони не прийдуть.

— У вас нема документів? Скажете, що забули.

— Буде біда. У вас нормальні документи?

— Так. Цілком пристойні. Але кому подобається спілкуватися з поліцією? — Я й сам добряче нервувався. — Може, чарку горілки, Педро?

— Заміцний напій як на таку ситуацію. Краще мати ясну голову. Але я залюбки вип’ю кави, Senor!

Я налив йому кави. Педро швидко її випив.

— Що з Меліковим? — запитав я. — Ви щось знаєте?

Педро різко хитнув головою. Тоді нахилив її вбік, заплющив Очі,

підняв руку і приклав її до носа так, наче щось вдихає. Я зрозумів.

— Ви у це вірите?

Він стенув плечима і розвів руками. Я пригадав Наташині натяки.

— Що я можу для нього зробити?

— Нічого, — відповів Педро, простеживши за мною поглядом. — Хіба що тримати язик за зубами, інакше Мелікову буде тільки гірше.

Я спакував плиту у валізу й обдивився кімнату, перевіряючи, чи Наташа не залишила ніяких слідів. Безшумно відчинивши вікно, викинув

із попільнички два недопалки зі слідами червоної помади. Тоді прокрався до дверей, відчинив їх і прислухався до звуків, що долинали знизу.

У готелі було тихо, мов у могилі. З вестибюля долітало якесь невиразне бурмотіння. Потім я почув, як хтось піднімається сходами. Я відразу впізнав поліцію. У цій справі я був експерт, оскільки достатньо часто чув такий тупіт у Німеччині, Бельгії та Франції. Я швидко зачинив двері. Ідуть.

Педро кинув цигарку.

— Піднімаються нагору, — сказав я.

Він підняв цигарку з підлоги:

— У номер Мелікова?

— Побачимо. Чому ви думаєте, що поліція робитиме обшук?

— Щоб хоч щось знайти.

— Без ордеру?

Педро знову стенув плечима:

— Ордер? Нащо він їм? Ідеться ж про бідняків.

— Атож.

Цього варто було очікувати. Чому в

1 ... 289 290 291 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"