Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Як там було у Бетті? — запитав Кан. — Ненавиджу похорони в Америці. Розенбаум виголошував промову біля труни?

— Його неможливо зупинити. Він говорив німецькою, а потім англійською з саксонським акцентом. На щастя, англійською зовсім трохи. Забракло словникового запасу.

— Цей чоловік — Немезида всіх емігрантів, — сказав Кан Франкові. — Раніше він був адвокатом, але тут не має дозволу на роботу, тому говорить, де тільки може. Найохочіше — на всіляких зібраннях. Тому жодному емігрантові не вдається потрапити до крематорію без його єлейних слів. Вінусюда прилазить без запрошення. І ніколи не сумнівається, що конче необхідний. Якщо я колись опинюсь у лапах смерті, то постараюся померти у відкритому морі, щоб втекти від нього, але тоді він, напевно, з’явиться на кораблі як незареєстрований пасажир або проповідуватиме з гвинтокрила. Уникнути його просто неможливо.

Я глянув на Кана. Він був дуже спокійний.

— Біля моєї труни він може проповідувати скільки завгодно, — похмуро мовив Гольцер. — У Відні,коли його звільнять. Біля труни горе-коханця з лисиною, постарілим обличчям, але з юною душею.

— Для лисин придумали перуки, — зауважив я.

У 1932 році Гольцер був улюбленцем публіки. У ранкових виставах виконував ролі молодих коханців, грав природно та енергійно. Рідкісне поєднання таланту і прекрасної зовнішності просто зачаровувало глядачів. А тепер він поважчав на п’ятнадцять фунтів, облисів, від його послуг відмовилися англійські театри і невдачі перетворили його на похмурого мізантропа.

— Я не можу показатися перед своєю публікою, — сказав він.

— Але та публіка теж постаршала на дванадцять років, — зауважив я.

Від відмахнувся:

— Вони не бачили, як я старію. Вони не старіли разом зі мною. І пам’ятають мене Гольцером 1932 року.

— Гольцере, ви смішний, — докинув Франк. — Це ж зовсім не проблема. Просто перейдіть на характерні ролі, от і все.

— Я не характерний актор. Я — чітко виражений молодий коханець…

— Прекрасно, — нетерпляче перебив Франк. — То станьте героєм, як це кажуть на вашому театральному жаргоні. Хай навіть підстаркуватим героєм. У Цезаря теж була лисина. Або зіграйте короля Ліра!

— Для таких ролей я ще недостатньо старий, містере Франк.

— Послухайте! — вигукнув Франк. — У чім річ? Коли 1933 року спалили мої книжки, мені було шістдесят чотири, і, як то кажуть, у мені аж вирувала творча енергія. Незабаром мені сімдесят сім. Я — літня людина, яка вже не здатна працювати. Усі мої статки — вісімдесят сім доларів. Ви тільки погляньте на мене!

Франк був німцем до кісткового мозку, тому іноземні видавці, які часом необережно друкували переклади його творів, ніколи не ризикували це повторити — тих книжок ніхто не купував. Франк і англійської не міг опанувати достатньо добре, його німецька кров теж цього не допускала. Він ледь зводив кінці з кінцями завдяки випадковим авансам та відрахуванням.

— Після війни ваші книжки знову видаватимуть, — сказав я.

Він недовірливо глянув на мене.

— У Німеччині? Після дванадцятьох років націонал-соціалістич-ного виховання?

— Саме тому, — підтвердив я, хоч і сам собі не вірив.

Франк похитав головою.

— Мене забули, — заперечив він. — Там тепер потрібні інші письменники, не ми.

— Саме ви їм і потрібні!

— Я? 1933 року в мене ще було багато планів, — тихо промовив Франк. — А тепер нема ніяких. Я постарів. І це жахливо. У старість не віриш, поки вона не прийде. Тепер я це усвідомлюю. А знаєте відколи? Відтоді, коли вперше зрозумів, що нацисти програють війну і, можливо, я міг би повернутися.

Усі мовчали. Я визирнув із вікна. Надворі по-зимовому світилося небо, а від гуркоту вантажівок у кімнаті все тихо тремтіло. Потім я почув, як Франк і Гольцер попрощалися і пішли.

— Який ранок, — сказав я Канові. — Який прекрасний день!'

Він кивнув:

— Ви ж, звісно, чули, що Кармен вийшла заміж?

— Так, від Танненбаума. Але в Америці швидко розлучаються.

Кан засміявся:

— Дорогий Роберте! Як ви ще плануєте мене втішати?

— Та ніяк, — відповів я. — Так само як і Гольцера.

— І як Франка?

— Ні, чорт забирай! Тут велетенська різниця! Вам же не сімдесят п’ять років!

— Ви чули, що сказав Франк?

— Так. Йому кінець, і він не знає, куди себе подіти. Він постарів непомітно для себе. А ми — ні.

Кан був зосереджений і водночас дивно розгублений. Це впадало в око. Я вирішив, що це через Бетті та Кармен. Сподівався, що скоро все мине.

— Радійте, що вас не було на похоронах Бетті, — сказав я. — Там було жахливо.

— їй пощастило, — задумливо відповів Кан. — Вона встигла вчасно померти.

— Ви так думаєте?

— Так. Ви тільки уявіть, якби вона повернулася. Тоді від розчарування вона б точно негайно померла. Атак — відійшла, сповнена сподівань. Знаю, наприкінці вона розчарувалася, але невеличка іскра віри у ній іще жевріла. Віра допомагає зібратися на силі.

— Як і надія.

— Надія — поняття вкрай тендітне. Схоже на стан, коли серце ще б’ється, а мозок уже помер.

— Чи не занадто ви ускладнюєте собі життя?

Він засміявся:

— Колись навіть автомати перестануть коритися людям. Вони не вибухнуть, а просто перестануть працювати.

Я зрозумів, що його зараз неможливо втішити. Він крутився по колу, немов пес, який страждає на закреп. Сврім напруженим та жвавим розумом він відчував будь-який, навіть замаскований, натяк на співчуття швидше, ніж я міг його висловити, і відразу ж усе відкидав. Канові треба було дати спокій. Я теж був виснажений. Ніщо так не знесилює, як біг по колу, надто якщо доводиться ще й бігти за кимось.

— До завтра, Кане, — сказав я. — Мені ще треба зайти в антикварну крамничку. І нащо ви запросили Гольцера і Франка? Ви ж не мазохіст.

— Вони були на похороні. Ви їх не бачили?

— Ні. Там було повно людей.

— Вони зайшли після похорону до мене, щоб трохи розвіятися. Боюся, я їм не допоміг.

Я пішов. Суто ділова і своєрідна атмосфера Сильверсового бізнесу подіяла на мене позитивно.

— А твій знайомий із П’ятдесят сьомої вулиці часом не збирається поїхати в зимову відпустку? — запитав я в Наташі. — У Флориду, Маямі чи у Палм-Біч? Може, в нього хворі легені, він страждає на серцеві напади, ядуху чи ще якусь хворобу, для якої нью-йоркський клімат занадто суворий?

— Він ненавидить спеку. Влітку тут, наче у пральні.

— Нам від цього не легше. Як важко бідній людині в Америці насолоджуватися коханням! Без власноїжвартири це майже неможливо! Мабуть, ця країна аж кишить безутішними онаністами. У цих стерильний широтах я не бачив навіть повій. Полісмени з богатирською будовою тіла, яких звільнили від служби у війську саме через