Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Ми прив’яжемо його до стріли й поцілимо нею таким чином, щоби та вп’ялася в дно настилу. А тоді, коли вирушимо на вилазку, Лопен і Даббід затримаються біля мосту, щоб напитися. Вони дотягнуться до стріли та висмикнуть її. І в нас будуть сфери.

Тефт присвиснув:

— Хитро придумано.

— Причому всі, — радісно підхопив Моаш. — І навіть…

— Ні, — рішуче урвав його Каладін. — Ми достатньо ризикуватимемо з дрібнішими. У декого можуть виникнути запитання: звідки це в мостонавідників такі статки?

Йому й так доведеться закуповувати запаси в кількох різних аптеках, щоб їхня грошовитість не кидалася в очі.

Моаш помітно скис, зате решта обслуги не поділяла його настрою.

— Ну, хто хоче спробувати? — кинув клич Каладін. — Може, нам варто спершу потренуватися й зробити кілька «прицільних» пострілів, а вже тоді прив’язувати капшук? Як щодо тебе, Сиґзіле?

— Не впевнений, що хочу взяти на себе таку відповідальність, — відмовився азіш. — Чому б тобі не спробувати, Тефте?

Той потер підборіддя.

— А давай. Повинно вийти. Невже це так складно?

— «Невже так складно»? — повторив зненацька Скеля.

Каладін кинув погляд убік. Рогоїд стояв у задніх рядах, але помітно виділявся завдяки зросту. Його руки були схрещені на грудях.

— То кажеш, що нескладно, Тефте? — повів далі рогоїд. — П’ятдесят футів — не надто велика відстань, однак дострелити буде непросто. А зробити це з прив’язаним до древка мішечком масивних сфер? Ну-ну. Але ще ж треба поцілити досить близько до краю настилу, бо інакше Лопен не дотягнеться. І якщо схибиш — можеш втратити всі сфери. А раптом розвідники біля мостів помітять, як із прірви вилітає стріла? Напевно, щось запідозрять, еге ж?

Каладін уп’яв погляд у Скелю. «Як це він був казав: “Легко… Скеровуєш від себе… Відпускаєш”?»

— Що ж, — промовив командир, краєм ока спостерігаючи за рогоїдом, — гадаю, нам просто доведеться ризикнути. Бо без цих сфер поранені вмруть.

— Можна було б дочекатися найближчої вилазки, — запропонував Тефт. — Прив’язати до мосту мотузку й скинути в прірву, а тоді наступного разу причепити до неї капшук зі сферами…

— П’ятдесят футів мотузки? — скептично перепитав Каладін. — Купівля чогось на кшталт цього неминуче приверне чимало уваги.

— Нє-є, харизматику, — заперечив Лопен. — У мене є родич, котрий торгує мотузкою в одній крамничці. Я без проблем роздобуду її, скільки скажеш — лиш би гроші були.

— Можливо, — сказав командир. — Однак тобі все ж довелось би ховати її в ношах і спустити в провалля так, щоби ніхто не бачив. А тоді залишити там теліпатися на кілька днів? Її б неминуче помітили.

Решта закивали. Скеля виглядав украй збентежено. Зітхнувши, Каладін витяг лука й кілька стріл.

— Нам просто доведеться ризикнути. Тефте, чому б тобі не…

— Ох, привид Калі’калін, — пробурчав рогоїд. — Дай сюди.

Він проштовхався крізь мостонавідників і взяв у командира лук. Той приховав усмішку.

Здоровань глянув угору, крізь густі сутінки прикидаючи відстань до мосту. Тоді натягнув тятиву й виставив руку. Каладін вклав у неї оперене древко. Скеля навів лук углиб розколини й пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі й загримотіла об схили.

Скеля кивнув сам до себе й тицьнув пальцем у капшук.

— Візьмемо всього п’ять сфер, — сказав рогоїд. — Варто додати хоча б одну — і вага стане завелика. Та що там, навіть і п’ять — чиста дурість. Ох, ці ж мені висотнохворі низовинці!

Каладін усміхнувся, відрахував п’ять сапфірових марок — які загалом складали дві з половиною місячні платні мостонавідника — та помістив їх у порожній капшук. Тоді передав його Скелі, котрий дістав ножа та зробив у древкові надріз — біля самого вістря.

Шрамм склав руки на грудях і сперся спиною об порослу мохом стінку провалля.

— А знаєш, це називається крадіжкою.

— Знаю, — сказав Каладін, не зводячи очей із рогоїда. — І мене це нітрохи не тривожить. А тебе?

— Аніскілечки, — мовив Шрамм, широко всміхаючись. — Гадаю, коли тебе цілеспрямовано посилають на смерть, то цим кидають на буряний вітрюган і всі надії на твою відданість. Та якщо хтось настукає Ґазу…

Решта мостонавідників раптом рознервувалися, і погляди не однієї пари очей вп’ялися в Шена, хоча Каладін розумів, що Шрамм говорив не про нього. Якби хтось із команди зрадив інших, то міг би отримати винагороду…

— А давайте виставимо вартових, — сказав Дрегі. — Ну, щоб ніхто не міг вислизнути й перебалакати з Ґазом.

— Ми нічого такого не зробимо, — відрізав Каладін. — Як ти це собі уявляєш? Замкнемося в казармі й настільки сповнимось недовір’ям один до одного, що про працю можна буде забути? — він похитав головою. — Ні, це просто ще одна небезпека. Причому цілком реальна, однак ми не можемо дозволити собі марнувати сили, шпигуючи один за одним. Тож ми просуватимемось уперед.

Та Шрамма, схоже, ці слова не переконали.

— Ми — Четвертий міст, — рішуче продовжив командир. — І разом дивилися в обличчя смерті. Ми повинні довіряти один одному. Не можна кидатися в бій, сумніваючись, чи не збираються твої товариші зненацька переметнутися на інший бік, — він по черзі глянув в очі кожного з мостонавідників. — Я вірю вам. Кожному з вас. У нас вийде, і ми зробимо це разом.

Дехто згідливо закивав, а Шрамм, здавалось, заспокоївся. Скеля закінчив обстругувати древко й узявся міцно примотувати до нього капшук.

Сил усе ще сиділа на Каладіновому плечі.

— Хочеш, щоби я наглянула за ними? Щоб ніхто не зробив того, чого побоюється Шрамм?

Той завагався, але зрештою кивнув. Береженого і Всемогутній береже. Він просто не хотів, щоби його люди відволікалися на це.

Рогоїд прикинув на долоні вагу стріли.

— Це майже неможливий постріл, — поскаржився він.

А тоді плавним рухом вставив тятиву в проріз стріли й притягнув її до щоки, розташувавшись прямо під настилом. Невеличкий мішечок теліпався, звисаючи з древка. Мостонавідники затамували подих.

Пальці Скелі розтислися. Стріла здійнялася вгору паралельно стінці провалля, від швидкості ставши майже невидимою. Глухо клацнувши, вістря торкнулося деревини, і командир теж перестав дихати, але стріла не впала додолу. Вона так і залишилася стирчати там із прив’язаними до древка дорогоцінними сферами — біля самого краю моста, де до неї можна було дотягтися.

Каладін поплескав