Читати книгу - "Танок з драконами"

Залізний керманич стиснув здорову руку в кулак.

— Ходи перекажи мої накази і подбай, щоб їх виконали. І знайди маестра, хай де він ховається. Нехай прийде.

— Авжеж, — відповів Вульф і зашкутильгав геть.

Віктаріон Грейджой обернувся до носа корабля, ковзнув поглядом по своєму флотові. Море повнилося лодіями; вітрила були згорнуті, весла сушилися, короби гойдалися на котвах або лежали на світлому піщаному березі. «Кедровий острів.» Де тут ті кедри? Мабуть, згинули у морі чотири століття тому. Віктаріон висаджувався на березі вже з десяток разів, полюючи на свіже м’ясо, та жодного кедра досі не побачив.

Схожий на дівчисько маестер, якого Еурон повісив йому на шию ще на Вестеросі, твердив, що колись цей острів називали «островом Ста Битв». Але вояки, що в них билися, розсипалися на порох ще кілька століть тому. «Нині він мав би зватися Мавп’ячим островом.» Були там і свині — найбільші та найчорніші вепри з усіх, бачених залізняками, і безліч верескливих паців у чагарнику. То були зухвалі, безстрашні істоти, які зовсім не лякалися людей. «Та вже потроху вчаться.» А комори Залізного Флоту потроху натоптувалися копченими окостами, солониною та салом.

Що ж до мавп… то була справжня пошесть. Віктаріон заборонив жеглярам приносити на кораблі бодай одну бридку істоту, але якимось чином вже половина флоту кишіла ними, наче вошами — навіть його власна «Залізна перемога». Деяких він бачив просто зараз — вони перескакували зі щогли на щоглу, з корабля на корабель. «Якби ж мені самостріла…»

Віктаріон не любив ані тутешнє море, ані тутешнє безкрає і безхмарне небо, ані сліпуче сонце, що пекло голови і розжарювало корабельні дошки, аж босоніж не ступити. Не любив він і тутешні шторми, що налітали наче нізвідки. Навколо Пайку морем часто гуляли бурі, але там людина хоча б уміла винюхати їхнє наближення. А південські шторми у тутешніх краях були зрадливіші за жіноче серце. Ба навіть вода не мала гідного, належного їй кольору — коло берега мерехтіла сафірами та пірузою, а далі на глибині ставала темно-синя, аж чорна. Віктаріонові бракувало сіро-зелених вод рідної домівки з пінними бурунами та бурхливим прибоєм.

Кедровий острів смакував йому анітрохи не ліпше. Так, здобичі для мисливця тут водилося вдосталь, але ліси були надто зелені, надто тихі, повні покручених дерев і чудернацьких яскравих квіток, яких його люди ніколи в житті не бачили. А серед поруйнованих палаців та потрощених бовванів потоплого міста Велосу ховалися невідомі жахіття — і то за якихось дві чи три версти на північ від стоянки флоту. Останньої ночі, яку Віктаріон перебув на березі, йому наснилося щось темне і бентежне, а прокинувшись, він відчув у роті кров. Маестер сказав, що то він просто прикусив уві сні язика, але Віктаріон сприйняв повний рот крові за пересторогу від Потоплого Бога: як засидиться тут надовго, то захлинеться власною червоною юшкою.

Кажуть, що того дня, коли Лихо спіткало Валірію, на острів накотила стіна води у сорок сажнів заввишки, потопивши кількасот тисяч чоловіків, жінок та дітей і не лишивши нікого розповісти про страшну напасть, окрім рибалок, що були в морі, та жменьки велоських списників, поставлених вартувати у міцній кам’яній вежі на найвищому горбі острова — їм лишилося безпорадно спостерігати, як пагорби і долини під ними обертаються на шалені морські водокрути. Прегарний Велос із його палацами, вибудуваними з кедру та рожевого мармуру, зник за один удар серця. На північному кінці острова та сама доля спіткала стародавні цегляні стіни та східчасті піраміди невільницького порту Гозай.

«Стільки люду потонуло. Напевне, Потоплий Бог має тут велику силу» — так думав Віктаріон, коли обирав острів за місце з’єднання трьох відділів свого флоту. Але ж він був не жрець, що він тямив? Раптом залізний керманич усе зрозумів навпаки? Можливо, Потоплий Бог знищив усе на острові, розгнівавшись на щось. Брат Аерон мав би знати, але Мокрочуб лишився на Залізних островах — намовляти людей проти Воронячого Ока та його влади. «Не сидіти безбожникові на Морекамінному Престолі!» Та все ж капітани-королі загукали за Еурона на король-вічі, обравши його через голову Віктаріона та інших побожних пошукачів вінця.

Вранішнє сонце гуляло по воді яскравими рясицями, що сліпили очі. Віктаріонові почало гупати в голові — та годі було сказати, чи від сонця, чи від руки, а чи від сумнівів, що стискали йому серце. Він перебрався до бесіди, де повітря було прохолодне, а світло — тьмяне. Смаглявка знала, чого йому треба, без жодного слова. Коли Віктаріон важко опустився у крісло, вона вийняла з балійки м’якого вогкого рушника і поклала йому на чоло.

— Добре, — мовив він. — Отак добре. А тепер руку.

Смаглявка нічого не відповіла — Еурон-бо відтяв їй язика, перш ніж подарувати братові. Не мав сумніву Віктаріон і в тому, що Вороняче Око раніше за нього брав її до ліжка. Такий вже його брат мав звичай. «Еуронові подарунки отруєно, — нагадав собі капітан того дня, коли смаглявка зійшла на корабель. — Не хочу я його недоїдків.» І ще тоді вирішив, що вріже їй горлянку та кине у море за криваву пожертву Потоплому Богові. Але з якогось дива руки йому так і не дійшли.

Відтоді їхні взаємини подолали довгий шлях. Віктаріон призвичаївся говорити до жінки; сама ж вона ніколи не намагалася відповідати.

— «Журба» вже остання, — казав він смаглявці, поки та обережно знімала рукавицю. — Інші потонули, загубилися чи спізнилися назавжди.

Коли жінка ковзнула вістрям ножа під брудне полотно, навите на його щитову руку, Віктаріон болісно зморщив чоло.

— Хтось скаже, що я не мав би ділити флот на частини. Та що вони тямлять, ті йолопи. Дев’яносто і дев’ять кораблів… завелика отара для чабана, який мусить гнати їх на інший кінець світу. Якби я тримав усіх разом, то швидші кораблі обтяжувалися б повільнішими. І де було знайти харчів аж на стільки ротів? Жоден порт не схоче приймати у своїх водах стільки бойових кораблів одразу. Та й у кожному разі нас так само розкидали б