Читати книгу - "Танок з драконами"

— Шторми, — пробурмотів Ральф Перебийнога, придибавши геть знесиленим до Віктаріона. — Три великі, а між ними — лихі вітри. Червоні з Валірії, що смерділи попелом та сіркою, і чорні, що пригнали нас до її клятого берега. Цю подорож зурочено від самого початку. Вороняче Око боїться вас, мосьпане, бо навіщо б заслав у таку далечінь? Він не хоче, щоб ми повернулися.

Віктаріон тримався тієї ж думки, відколи потрапив у перший шторм за день шляху від Старого Волантису. «Боги ненавидять братовбивць, — похмуро думав він, — інакше Еурон Вороняче Око вже разів десять загинув би від моєї руки.» Коли морські хвилі гриміли навколо, а чардак гуляв під ногами, він побачив, як «Дагонів бенкет» та «Червоний приплив» гепнули один об одного з такою силою, що обидва розлетілися на тріски. «Це вина мого брата» — подумав він тоді. То були перші два кораблі, які він втратив зі своєї третини Залізного Флоту. Але не останні.

Віктаріон двічі загилив Перебийнозі по пиці й відповів:

— Перший лящ тобі за втрачені кораблі, а другий — за балачки про вроки. Згадаєш про них ще раз — приб’ю твого язика до щогли. Вороняче Око вміє робити собі німих посіпак, то й я навчуся.

Напад болю в лівій долоні додав його словам зайвої люті, але й без неї вони були не порожні — Віктаріон звик робити те, що обіцяв.

— Прийдуть ще кораблі. Шторми наразі стишилися. Я поверну собі флот.

Мавпа на щоглі заверещала зневажливо, мов чуючи його роздратування. «Бридка галаслива потвора.» Було б вислати по неї когось… але мавпи гратися любили і завжди виявлялися спритнішими за жеглярів. Вереск та виття стояли у нього в вухах, роблячи смики болю в руці ще гіршими.

— П’ятдесят чотири, — загарчав він.

Нахабно було б сподіватися на повернення усієї потуги Залізного Флоту після такої далекої подорожі… але ж сімдесят кораблів, ба вісімдесят — хай би Потоплий Бог мав хоч таку ласку. «Якби ж Мокрочуб був з нами. Чи ще який жрець.» Віктаріон приніс жертву, перш ніж наставляти вітрила, і потім ще одну на Порогах, коли розділив флот на три відділи. Та може, проказав не ті молитви. «Або ж Потоплий Бог не має тут сили.» Чимраз дужче він сумнівався, чи не заплив надто далеко — у чудернацькі моря, де навіть боги були чужі та дивні… але такі сумніви залізний керманич поділяв лише зі смаглявою жінкою, яка не мала язика, щоб переказати їх комусь.

Коли з’явилася «Журба», Віктаріон покликав до себе Вульфа Одновухого.

— Хочу побалакати з Ховрахом. А ще надішли по Ральфа Перебийногу, Тома Вилий-Кров і Чорного Чабана. Всі мисливські загони треба відкликати, табори на березі згорнути вдосвіта. Складіть на кораблі стільки плодів, скільки зможете, і заженіть свиней. Колотимемо їх, коли матимемо потребу. «Акула» хай лишається тут — повідомлятиме блукачів, куди ми поділися.

Згадану «Акулу» належало ще довго лагодити; шторми лишили від неї самий побитий короб. Це зменшувало потугу до п’ятдесяти трьох кораблів, та Віктаріон не міг нічим зарадити.

— Флот відбуває завтра, з вечірнім відпливом.

— Воля ваша, — відповів Вульф, — але ж, великий керманичу, ще один день може означати ще один корабель.

— Еге ж. А десять днів — десять кораблів. Або жодного. Ми тут надто засиділися, чекаючи на вітрила вдалині. Перемога буде солодшою, коли здобудемо її меншим числом.

«І в кожному разі я мушу дістатися драконової королеви раніше за волантинців.»

У Волантисі він бачив, як галери набирають харчі у дорогу. Ціле місто здавалося п’яним та подурілим. Жеглярів, вояків, майстрів усякого ремесла бачили на вулицях, де вони витанцьовували з вельможами і череватими купцями; у кожному шинку та пивниці здіймали чари та кухлі за нових тріархів. Всі тільки й торочили про золото, коштовності й рабів, які потечуть до Волантису річкою, щойно буде знищено драконову царицю. Одного дня пліток і вихвалянь Віктаріонові Грейджою вистачило аж до нудоти; він заплатив золотом за харчі та воду, потай соромлячись такого неподобства, і знову вивів кораблі у море.

Шторми мали затримати та розкидати і волантинців — так само, як кораблі Залізного Флоту. З ласки долі чимало їхніх бойових кораблів потоне або викинеться на береги. Та звісно, не всі. Жоден бог не мав такої ласки, і ті зелені галери, які вціліли, могли вже подолати шлях навколо Валірії.

«Вони сунутимуть на північ до Меєрину та Юнкаю — великі бойові дромони, повні-повнісінькі вояків-невільників. Якщо Буребог зглянувся на них, вони донині мали вже дістатися затоки Журби. Три сотні кораблів — коли не п’ять.» Біля Меєрину вже стояли їхні союзники: юнкайці та астапорці, вояки Нового Гісу, Карфу, Толосу і ще Буребог зна чиї — ба навіть бойові кораблі самого Меєрину, що встигли утекти з міста перед його падінням. Проти цієї потуги Віктаріон мав п’ятдесят і чотири. А залишивши «Акулу», матиме п’ятдесят і три.

Вороняче Око подолав півсвіту, плюндруючи і грабуючи береги від Карфу до Гончаків, заходячи до поганських портів, далі яких наважувалися потикатися лише божевільні. Еурон ходив навіть Димливим морем — і дожив до того, щоб розповісти про це. «І все з одним кораблем. Якщо він навчився глузувати з богів, то навчуся і я.»

— Ну то що, капітане? — перепитав Вульф Одновухий. На жаль, йому бракувало того духу, що вирував у Нутові Голії. Але Нута вкрав Вороняче Око — підніс його до князя на Дубощиті й тим зманив найкращого з Віктаріонових вояків та капітанів. — Таки рушаємо на Меєрин?

— А куди ще? У Меєрині на мене чекає драконова королева. — «Найвродливіша жінка у світі, коли вірити моєму братові. З волоссям, виплетеним зі срібла та золота, і аметистовими очима.»

Чи не занадто це — сподіватися, що Еурон хоч раз та сказав йому правду? «Може, й занадто.» Хтозна, чи не виявиться те дівчисько поїденою бридкою хворобою хвойдою з цицьками, що теліпаються аж до колін, а її дракони — розмальованими ящірками з боліт Софоріосу. «Але якщо вона така, як твердить Вороняче Око, тоді…» Про вроду Даянерис Таргарієн вони чули і від піратів на Порогах, і від жирних купців у Старому