Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Я… – почав той невпевненим і незвично загубленим тоном – я… я хотів сказати… що… – темний зробив коротку паузу яка здавалося тягнулася вічність, адже його напруга передалася навіть мені. Що ж він таке хоче сказати що його так, ламає?

– Я хотів сказати що ти мо… можеш чинити як вважаєш за потрібне! – різко й голосно випалив.

“Що?” – це єдине що проскочило у мене в думках. Він знову щось не договорив. І мене насторожує саме ця незграбна частка “мо”, на якій Грейсон спотикається в розмові вже у друге. Вперше це сталося коли він застерігав мене триматися насторожі з Тінню. Тоді він теж спіткнувся на пів слові одразу змінивши тему як і зараз! Чи це всього лиш моя параноя що розхиталася з власними нервами?

– Що ти маєш на увазі? – запитую, бо так і не зрозуміла що він мав на увазі. І от знову! Грейсон потер бороду.

– Я маю на увазі… що я прийму будь-яке твоє рішення. Якщо ти хочеш почекати поки не прокинеться Дикий, я зрозумію твій вибір. Тобто я маю на увазі що… якщо ти хочеш повернутися до Вілардії з Диким… то ми теж зачекаємо. – темний швидко плів все підряд повторюючись у власних словах які були і зовсім сплутані.

Ні, звичайно я не дурепа і зрозуміла що він мав на увазі, бо я і дійсно хотіла дочекатися поки Ноксор прокинеться, але… Мене насторожує дивна поведінка Грейсона. Адже він за останній час став сильно не схожий на самого себе! І чим, далі тим більше він поводився дивніше. 

– Грейсоне з тобою все добре? – запитала прямо на що привид одразу подивився на мене в упор, враз сховавши всі свої емоції стаючи знову звичним і зібраним Грейсоном якого я знала.

– Так – мовив рівним голосом наче ще мить тому це був зовсім не він, що не міг зв’язати і двох слів – А тебе щось збентежило?

– Ні.. просто… – я похитала головою – Ні, нічого. Не зважай. – Відкинула ці думки. Можливо це в нього така реакція на те, що має статися? Адже він сам попросив мене його стерти разом з Тінню, от і не знаходить собі місця.

– Я і справді вирішила зачекати поки дракон не прокинеться – повторила його ж белькотіння тільки у ствердженому ключі.

– Он як. Авжеж, гарна думка! – почав занадто енергійно – То я, мабуть, вже піду… а ти поки що відпочинь. Все одно вже починає вечоріти. Я поки що піду провітрюся, поганяю місцевих привидів. 

– Ага. – єдине що змогла вичавити з себе коли темний зник за дверима.

Це тільки мені здалося, чи наша розмова і дійсно виявилася безглуздою і порожньою. Адже ми просто розмовляли в буквальному сенсі ні про що, а… та і ця розмова не мала зовсім ніякого сенсу! І навряд чи він там спочатку був.

– Дурня якась – прошепотіла сама до себе, відкинувшись на спинку дивана.

Може й дійсно краще зачекати поки Нокс прокинеться, аніж пхатися у Вілардію прямо зараз? Та й покинути дракона отак я зараз не можу. Що як Лайон слушно сказав, що мені не варто повертатися назад? І що вони зможуть витримати натиск від нарґів і очистників? А от щодо Тіні я сумніваюся, адже він може їх стерти. І що як йому для цього навіть не потрібно бути присутнім у маєтку, а лиш послати до них якусь заражену душу або мерця?! Як от з випадком з Соні.

Чи все ж я дарма себе накручую? І це все й насправді не так і погано, як я собі уявляю? 

Я знову зиркнула на тарілку з їжею яку так і не їла, просто поколупавшись в ній виделкою. Відсовую тарілку від краю стола і встаю з дивана. Не можу більше сидіти на одному місці. Підійшовши до вікна ближче, сперлася об підвіконня втупившись в жовті і помаранчеві барви неба яке фарбувало сонце що почало ховатися за обрій.

Може й дійсно зробити, так само як і Грейсон? Піти і трохи провітритися? Звучить непогано якщо чесно. Зібравшись вже виходити я спершу зазирнула до спальні, дракон все так само мирно спав не ворушачись. Вкривши дракона ковдрою що я знайшла у гардеробній, я ще якусь мить простежила за ним і пішла.

Неквапливо прямувала напівтемними коридорами що завдяки білому каменю і купі великих вікон мали яскраво помаранчевий колір від барвіві вечірнього неба. Виходити кудись в сад мені не хотілося, так само як і натрапити на когось. Тому я попрямувала на гору, як найвище! Мені треба була висота і простір неба, щоб позбутися цього натиску важких стін. Мені треба на гору, туди де я бачила невеликий злітний майданчик.

Нарешті діставшись майданчику я відчинила двері що вели прямо до нього, і яке було моє здивування що я сюди прийшла не сама. На самому краєчку майданчика, звісивши ноги донизу сидів Соні що дивився в далину Посаткових лук, якими грав вітер створюючи зелені хвилі.

Я тихцем підкрадаюся і сідаю поруч на край біля молодого дракона. І мене знову за стільки часу не бентежить висота на якій я знаходилася, хоча до того вона мене до смерті лякала, а зараз… Мабуть, я за нею трохи скучила як і по нічним вилазкам у нічне небо з Ноксом. Ми з Соні сиділи мовчки спостерігаючи за сонцем що повільно падало донизу, легкий вітер плутав моє волосся і приємно обдував шкіру.

– Гарно – чомусь почала цю розмову саме з цього, але справжні мої думки були зовсім іншими.

– Так – погодився Соні – Давно я вже так не сидів відколи мене забрали у рабство – в голосі молодого дракона я відчула сум.

– Скільки тобі було коли… тебе забрали? – я дала собі невидимого ляпаса за це питання, але і запитати про це не не могла. 

Соні знову криво посміхнувся у ніяковій посмішці що видавала його біль. Він стенув плечима.

– Не пам’ятаю… можливо років… десять чи п’ятнадцять, а можливо і більше. Це було настільки давно що я вже не пам’ятаю точно скільки провів там років і відколи. 

Соні ніяково потер потилицю спрямувавши погляд донизу.

– В тебе хтось залишився тут чи можливо там? 

– Ні – глухо вимовив – нікого. Я ріс сам відколи себе знаю. Блукав вулицями Драґару немаючі дому й тих хто б був моїми близькими. Напевно саме тому мене й спіймали, що я тинявся всюди сам. – болюче хмикнув начебто це була дрібниця.