Читати книгу - "Велика історія України"

Українцем з походження й культури був Антін Лосенко (1737-1773) основоположник історичного російського малярства, що м. і. реалізмом картини «В робітні маляря», переріс не тільки всю решту своєї малярської творчости, але мало не на ціле століття випередив розвиток російського малярства взагалі.

Третім з черги патріярхів сучасного російського малярства був полтавець Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825) першорядний портретист та релігійний маляр в європейському розумінню того слова.

Українці не тільки започатковують, але й постійно підтримують своєю творчістю розвиток російського малярства цілого XIX ст. Уроженцем України, сином грека й українки, був творець російського побутового малярства Олексій Венеціянов (1779-1847); знаменитий історичний маляр Олександер Литовченко (1835- 1890), трансформатор літератури й філософії на полотно Микола Ге (1835-1894), найталановитший поміж малярями-проповідниками Ілля Ріпин (1844) а там - Микола Ярошенко, Кость Трутовський, Микола Самокиш, Микола Пімоненко, Олекса Ківшенко, Гаврило Кіндратенко, Володимир Галимський, Микола Бодаревський, Мірошниченко, Горонович; і непроглядна низка поменчих величин, все це були українці з походження, що по волі чи поневолі послужили, одні як піоніри другі, як погній сучасної образотворчости Московщини.

На рідному грунті

Як це не дивно, але відкривцем чарів української природи перед очима малярів XIX в. був німець з походження Василь Штернберг (1818-1845); за свої українські пейсажі й жанри дістав він дві медалі петербурської академії мистецтв, ними теж відвернув свого щирого друга-приятеля Тараса Шевченка від ідеалів академічного клясицизму в бік романтики українського життя й природи. Шевченко, найбільший поет України всіх часів був теж найбільшим українським малярем XIX ст. І тільки велитенська слава Шевченка-поета прислонила перед сучасниками й грядучими поколіннями постать Шевченка-маляря. Малярство Шевченка, це доповнення його незрівняного мистецтва слова й до деякої міри практичне противенство голошених ним теорій. «На словах Шевченко пристрасний приклонник свого вчителя Брюлова й оборонець клясично-академічного мистецтва, на ділі він робить різкий поворот від академічного малярства до романтизму. На словах Шевченко не любить пейсажу й без людських постатей вважає його мертвим, на ділі якраз пейсажі Шевченка повні життя й поетичного надхнення. На словах, Шевченко не доцінював старої української, особливо деревляної архітектури, а на ділі може ніхто так поетично не зарисував старих українських церков. Альбоми Щевченка з подорожий по Україні це незамінні й дорогоцінні документи для історії українського мистецтва» (Д. Антонович). Та оскільки Шевченка-поета знає Україна й обслідувала вже українська наука, остільки Шевченко-маляр, це ще далеко нерозгадана загадка так само, як неоцінено ще як слід його ролі в життю й становища в історії української образотворчости. Покищо можна хіба сказати те, що Шевченко-маляр був першорядним майстром кисти, олівця й штахарської голки, з неймовірно широкою скалею техніки, й засягом тематики, в якій м. і. започаткував, розвинутий відтак російськими реалістами-передвижниками напрямок повчально-моралізаторськово проповідництва. В сфері портрету, як жанру, й офорту як техніки, дав Шевченко справді недосяжі речі й тому вічні, без огляду на зміну мистецьких напрямків.

На переємників свого новаторства мусів Шевченко підождати. Його безпосередні наслідники на Україні, як харковянин Безперчий (1825-1913) та його учень Семирадський (1843-1902) продовжували клясицистичні традиції навіть тоді, коли на мистецькому обрію зазоріли вже нові ідеали. Слідами Шевченківської побутовщини й реалізму пішло щойно чергове покоління українських мистців, як Кость Трутовський, Бодаревський і Пімоненко. Вони українці з походження й літературного сантіменту й тому на розвиткові українського мистецтва заважили їх твори куди менше, як твори свідомих піонірів українського мистецтва, якими були- Порфір Мартинович, Опанас Сластьон та Сергій Васильківський. В свою побутовщину й етнографізм старалися вони вкласти думку про відродження української національної культури, а коли їм це й не вдалося в повні, то вони промостили бодай шлях у цьому напрямку.

З іменем Васильківського й Сластьона звязані перші спроби відродження українського архітектурного стилю. Ці два малярі надхнули цілу низку українських архітектів думкою про використання для потреб сучасности форм і конструктивних ідей українського бароку та народнього деревляного будівництва. З понуки Васильківського створив Василь Кричевський, архітект, маляр і графік, а позатим ерудит-мистецтвознавець, дім полтавського земства (1903) що був першою спробою примінення українського архітектурного стилю до будівничих вимог сучасности. Той сам Кричевський започаткував теж відродження української книжної графіки, що згодом, в творах Юрія Нарбута, Павла Ковжуна, Миколи Бутовича та цілої пліяди поменших творців, досягла незвичайно високого рівня й світової слави. Слідами архітектурних спроб Кричевського пішли такі українські архітекти, як Сергій Тимошенко в Харкові, Дяченко в Києві, Мощенко в Полтаві, Олександер Лушпинський та Роман Грицай і багато молодших у Галичині.

Галицьке малярство дуже довго не виходило поза межі церковного кустарництва й щойно Корнило Устиянович (1863-1902) позатим талановитий поет і публіцист, зважився надати йому характер справжнього мистецтва й на свій спосіб зрозумілу, національну закраску. В релігійне малярство пробував він впровадити мотиви української історичної тематики й жанру, не цураючися й етнографізму, що найшов особливо яскравий вираз в творчости Юліяна Панькевича. Рівночасно лаври першого галицького мистця-імпресіоніста европейської міри й заслугу над організацією мистецького життя в Галичині здобув собі талановитий пейсажист, учень Станиславського - Іван Труш. Деяку своєрідність в межах західньо-европейського імпресіонізму, з другої руки, виявив учень краківської академії Олекса Новаківський. Творцем нової школи українсько-візантійського, монументального малярства стався Михайло Бойчук; до синтези в виборі поміж візантійською традицією й інтімністю побутово-етнографічного елєменту, що з такою силою позначилися в українському іконописі XVI-XVII ст. дійшов виїмкової міри ерудит - Петро І. Холодний. Клясичну графічність україно-візантійського іконопису старається зберегти й розвинути в своїх творах Михайло Осінчук.

Академія Мистецтв, що повстала в Києві майже рівночасно з відродженням української Державности, з несподіваною легкістю могла обсадити свої катедри такими видатними малярями сучасности, як згадані вже - Бойчук, Нарбут і Василь; Кричевський, та пейсажист Микола Бурачек, стиліст-декоратор Михайло Жук, Федір Кричевський, Манєвич та. маляр-імпресіоніст европейської міри - Олександер Мурашко.

Характеристичне, що при обсаді катедр Академії не найшлося підхожого кандидата на катедру різьби, що хоч мала на старій Україні свою вироблену традицію, а, на грані XVIII і XIX ст. видала таких велитнів, як Мартос та Козловський, то протягом XIX ст. все таки «пасла задніх» в порівнянні з малярством. За ціле сторіччя можемо назвати тільки кількох українських, та й то не першорядних різьбарів, як учень Мартоса Кость Климченко, сучасник Шевченка М. Забіла та працюючий для чужинців Петро Війтович. Краще пішли справи з українською різьбою з перших років XX ст. коли на цьому полі зявилися імена Петра Кузневича, Михайла Паращука та Андрія Коверка в Галичині