Читати книгу - "Українське письменство"

межи кількома кандидатами[138], — і Франко програв; намісник Галичини гр. Бадені його не затвердив, — в цьому відіграла ролю і його попередня репутація «радикала», «соціаліста», і певна опозиція з боку деяких впливових галичан, що обстоювали інших домагальників, і, нарешті, — як найсвіжіший арґумент — гумористична промова на ювілейній вечері на честь такої «забороненої в Галичині» постаті, як Драгоманов, якого Франко до того ж узивав, сміючись, «антихристом» в очах галицької суспільності[139]. Драгоманов, що з великим співчуттям стежив за Франковою габілітацією, з гіркістю писав йому якось, що старий Огоновський поспішився умерти — і тим без потреби загострив справу: вона б ніколи не стала так руба, коли б Франко мав за собою кілька років доцентури.

Друга велика неприємність, що її довелося на той час пережити поетові, — це те цькування, об’єктом якого він став за свої публіцистичні, вимірені проти рутенства статті в «Житті і слові», «місячнику літератури, політики й науки» (з 1894 р.). Ця боротьба загострилась напередодні виборів 1896 р., коли зав’язався спільний виборчий комітет москвофільсько-народовський, і на Франка посипались такі прикрості, як інсинуації москвофільських органів («Франко запродався ляхам за кафедру»), двозначне мовчання в тій справі народовського «Діла» та оборона з боку близької до офіціальних (польських) сфер — «Буковини…» «Була то хвиля, — розповідав Франко, — коли я, бачачи навколо себе глупі докори та цинічні насміхи, думав було покаятись або еміґрувати на кубанські степи». Він ладен був навіть одмовитися од титулу публіциста й політика: «Я зовсім не є ніякий політик, бо політика… се циганство і крутарство. Лишаю привілей на політиків проводирям «соєдинених» партій…» В тім роздразненні і була написана автобіографічна передмова до польського видання Франкових оповідань («Obrazki galicyjskie») — «Nieco o sobie samym». В ній поет признавався до гріха, що його багацько патріотів уважатиме смертельним: «nie kocham Rusinów». Він не побоявся закинути всій галицькій інтеліґенції брак «правдивих характерів», силу «дрібничковості, тісного матеріального егоїзму, дволичності й пихи». Він наважився навіть подвоїти свій смертельний гріх новим признанням: «Nawet Rusi naszej nie kocham»: ні як географічна цілість, ні як історична традиція, ні як «раса», вона не імпонує; «як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили… таку родючу на всякого роду ренеґатів і перевертнів?». Тільки почуття «psiego obowiązku» прив’язує його до свого народу: «Можу протестувати, можу тихцем клясти долю, що положила мені на плечі те ярмо, але скинути його не можу». Ця сповідь поета і публіциста перед польським читачем викликала вже цілу хуртовину обурення з боку галицької інтеліґенції. І цікаво — силі обурення зовсім не відповідала арґументація обурених, слаба і обивательська, що, по суті, зводилася на приказку: «Погана та птиця, що гніздо своє каляє»[140].

Відгомони цієї знаменитої війни Франка з українсько-галицьким громадянством ще довго чуються в поезії «Мого Ізмарагду». Тут і безпосередні інвективи на ворогів:

І що тобі за кривда сталась? Що підняли на тебе галас: «Не любить Руси він ні раз!» Наплюй! Я, синку, добре знаю Всю ту патріотичну зграю Й ціну її любовних фраз.

Тут і рефлексії, підказані гарячим бажанням, щоб найкращі сини не тікали від свого народу, та

Щоб сіячів… їх власне покоління На глум не брало та на сміх; Щоб монументом їм не було те каміння, Яким, в відплату за родючеє насіння, Ще при життю обкидувано їх.

І, нарешті, цей монолог до «патентованого патріота» — франківське «odi et amo», до рідного краю звернене: