Читати книгу - "Науково-практичний коментар до Податкового кодексу України: в 3 т."

тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Ст. 9 Закону передбачає, що державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджене на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку. Таким чином, поняття вільної та договірної ціни можна назвати тотожними.

Розкриття змісту поняття договірної ціни наведено у Цивільному кодексі України (ЦКУ) від 16.01.2003 № 435-IV. Так, ст. 626 Глави 52 розділу II ЦКУ визнає договором домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Перелік підстав для виникнення цивільних прав та обов’язків окреслено у ст. 11 глави 2 розділу I ЦКУ Згідно зі ст. 627 глави 52 розділу II ЦКУ сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ПКУ інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Одночасно ст. 629 глави 52 розділу II ЦКУ визначає договір обов’язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 632 глави 52 розділу II ЦКУ ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а ст. 706 глави 54 розділу III ЦКУ зобов’язує покупця оплатити товар за ціною, оголошеною продавцем у момент укладення договору, якщо інше не встановлено Законом або не випливає із суті зобов’язання.

Отже, договірною вважатиметься ціна, щодо розміру якої сторони спільно домовилися, й така згода знайшла закріплення у відповідному договорі. Таким чином, критерієм для віднесення ціни до договірної є наявність взаємної згоди сторін, яка формується на основі їхнього спільного й вільного волевиявлення.

Розкриття терміна «звичайна ціна», методи її визначення та порядок застосування звичайної ціни наведено відповідно у пп. 14.1.71 п. 14.1 ст. 14 та у ст. 39 розділу I ПКУ (див. коментар до вказаних статей).

153.2.2. У цьому підпункті розшифровується порядок визначення розміру витрат, понесених платником податку у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у пов’язаної особи, виходячи з договірних цін, але не вищих за звичайні ціни на такі товари, роботи, послуги, що діяли на дату такого придбання, у разі, якщо договірна ціна на такі товари (роботи, послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (роботи, послуги).

Визначення поняття договірної ціни наведено у коментарі до пп. 153.2.1 п. 153.2 ст. 153 ПКУ

153.2.3. Цим підпунктом встановлюється, що правила визначення доходів та витрат платника податку від операцій з пов’язаними особами, виходячи з договірних цін, але не менших або не вищих за звичайні ціни на такі товари (роботи та послуги) відповідно, що діяли на дату такого продажу чи придбання, поширюються також на операції з особами, які не є платниками податку на прибуток або сплачують податок за іншими ставками, ніж платник податку на прибуток.

Відповідно до ст. 24 Цивільного кодексу України (ЦКУ) від 16.01.2003 № 435-IV людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Ст. 1 ЦКУ розшифровує цивільні відносини як особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Доктрина цивільного права особистими немайновими відносинами визнає суспільні відносини, що виникають з приводу немайнових благ, у яких проявляються індивідуальні особливості особистості чи організації шляхом виявлення та оцінки їх моральних, інших соціальних якостей. Особисті немайнові відносини поділяють на дві групи: 1) особисті відносини, пов’язані з майновими (наприклад, авторські, патентні, інші види відносин інтелектуальної власності); 2) особисті відносини, не пов’язані з майновими (наприклад, право на честь).

Майнові відносини є суспільними відносинами, які виникають з приводу приналежності (присвоєння) або використання різних матеріальних благ, які визнаються речами, роботами, послугами.

Юридична рівність учасників передбачає їх виступ як приватних осіб, самостійних у реалізації власних приватних прав, де відсутні відносини влади і підпорядкування щодо один одного.

Вільне волевиявлення полягає у вільному розсуді щодо того, чи вступати в майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких умовах.

Майнова самостійність полягає в тому, що такі учасники є власниками свого майна і в цій якості присвоюють отриманий дохід та несуть ризик можливих збитків.

Відповідно до ст. 80 ЦКУ юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому Законом порядку.

Для цілей пп. 153.2.3 п. 153.2 ст. 153 ПКУ під особою слід розуміти фізичну або юридичну особу.

Згідно з п. 151.1 ст. 151 розділу III ПКУ основна ставка податку становить 16 %. Положення зазначеного пункту застосовуються з урахуванням п. 10 підрозділу 4 розділу XX ПКУ Детальний опис платників податку на прибуток з числа резидентів та нерезидентів містить ст. 133 розділу III ПКУ!

Відповідно не є платниками цього податку на загальних підставах особи, які не входять до даного переліку та/або сплачують податок за іншими ставками, ніж платник податку на прибуток, а саме:

— громадяни, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, та фізичні особи-підприємці, що сплачують податок відповідно до п. 167.1 ст. 167 розділу IV ПКУ;

— суб’єкти малого підприємництва, що використовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності та сплачують податок відповідно до норм Указу Президента України від 03.07.1998 № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» з урахуванням вимог підрозділу 8 розділу XX цього Кодексу;

— платники фіксованого сільськогосподарського податку та сплачують податок відповідно до ст. 304 глави 2 розділу XIV ПКУ;

— нерезиденти та прирівняні до них особи, особливості оподаткування яких визначаються ст. 160 розділу III ПКУ;

— організації, що мають статус неприбуткових (ст. 157 розділу III ПКУ), та інші особи, які сплачують податок за іншими ставками, ніж платник податку на прибуток.

Отже, на операції платника податку на прибуток із зазначеними особами поширюється дія пп. 153.2.1 та 153.2.2 п. 153.2 статті 153 ПКУ

Враховуючи зазначене, з метою оподаткування податком на