Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Аліса демонстративно мене ігнорує. Ми заселяємось у найбільшу і найсвітлішу кімнату. Вона без жодного слова займає ліжко біля стіни, а мені залишає поруч з вікном диван. Мені байдуже де спати, аби не дратувала своєю нестерпністю. Лягаю на своє місце і спостерігаю, як гламурна дівчина розкладає дорогий одяг у єдину у кімнаті невелику шафу. Мені цікаво чи вміститься туди весь її багаж, і приходжу до висновку, що скоріше всього ні.

Поки ми обживались на новому місці, на дворі темрява відвойовує свої права. Аліса нарешті закінчує з нарядами і втомлено сідає на край ліжка.  Дивиться на мене, потім на заповнену шафу.

-        Зазвичай я беру менше одягу, - ледь помітно посміхається, наче хоче виправдатись. - Просто зараз зима. Холодно.

-        Звичайно, - відповідаю сухо.

Вона зиркає на мою маленьку сумку, і самовпевнено підносить підборіддя.

-        Дівчина завжди має виглядати гарною. У будь-якій ситуації, - докір в мою сторону зрозумілий, та я навіть не серджусь, мені до неї байдуже.

-        Авжеж, якщо більше не має чим привернути увагу, то вся надія тільки на зовнішність.

Аліса надуває пухлі губи, мить дивиться на мене. У двері стукають і її відповідь залишається при ній. В кімнату заходить Діма, помічає мене, потім переводить погляд на дівчину і розпливається у дурній посмішці. Лише сліпий не помітить, як він біля неї в'ється, та ця дама наче і не помічає.

-        Ну що дівчата, вже обжились? - хлопець сяє від радості. - Спускайтесь на низ. Ідемо вечеряти.

-        Куди це ми йдемо? - запитую, стрепенувшись.

-        Не хвилюйся, Надю, Давид пригощає всіх, - з розумінням відповідає мені. Дімі відомі мої труднощі з грошима, навіть на цю поїздку він позичив невелику суму. - Ідемо в піцерію, неподалік від нас.

-        Чудово, я вже зголодніла, - радісно говорить Аліса і кидає на мене зверхній погляд.

Вона вважає себе кращою, бо має гроші, а я ні. Мені стає не зручно. Вечеряти за рахунок Давида не хочеться, але відмовитись теж не маю як. Усі йдуть.

Піцерія знаходиться за п’ятсот метрів вниз по дорозі. Маленький дворик і алейку освічують нічні ліхтарі. У середині тепло і приємно пахне випічкою. Привітний офіціант з метеликом на шиї і в чорній жилетці зустрічає нас прямо при вході. Відводить до столика, роздає меню. Неподалік  помічаю кам’яну піч, біля неї крутиться молодий кухар у білому чепчику.

Офіціант помічає мій погляд і його очі загоряються азартом.

-        Може пані зацікавить наша фірмова страва? – агітує мене. – Хрустка піца на дровах. Готується прямо перед вашими очима. Також можу запропонувати запашний свіжий хліб печений у печі.

Я не знаю, що йому відповісти, дивлюсь на нашу компанію. Максим зайнятий телефоном. Аліса прискіпливо вивчає меню, а Дмитро щось завзято шепче їй на вухо. Зустрічаюсь з поглядом Давида і відводжу очі. Хочу скуштувати піцу з печі, та соромлюсь сама замовляти. Та ще й за чужий рахунок.

-        Ні, дякую. Я буду щось по простіше, - ввічливо посміхаюсь офіціанту і відкриваю меню, вчитуюсь в рядки.

-        А це цікаво, - раптом чую піднесений голос Давида. - Піцу на дровах я ще не куштував. Неси свою корону страву. Ніхто не заперечує?

-        Мені все одно, - бурмоче Максим, не відриваючись від екрана.

-        Я піцу не буду. Я на дієті, - ледь не підстрибує на місці Аліса. - Мені щось легке, можливо цей салат, - вона тицяє пальцем в аркуш і протягує меню офіціанту. Той активно записує.

-        Ти все життя на дієті, - сміється Максим, не підіймаючи очей.

-        А це вже не твоє діло, - обурюється дівчина і незадоволено коситься на хлопця. - Потрібно слідкувати за тілом, щоб не запустити себе.

Вона на секунду зиркає в мою сторону. Знову камінь в мій город. На мою думку, моя вага нормальна, а ось її кістляве тіло вже перевиснажене постійними дієтами.

-        Неси чотири піци і чогось випити.

Давид говорить з офіціантом досить фамільярно, наче вони старі друзі, той слухняно записує замовлення, терпляче чекає поки клієнт вибирає напої і з посмішкою покидає нас.

-        І які  завтра плани? - весело запитує Дмитро, наче до усіх присутніх, але дивиться на одного Давида.

-        Їдемо на лижні траси, - впевнено відповідає лідер компанії. - За декілька кілометрів з відси є хороший гірськолижний комплекс, там чудові маршрути для катання.

Я їздити на лижах не вмію, та про це знає лише Дмитро, якщо ще не забув. Я не розстроююсь, нехай собі катаються, а у мене будуть інші справи.

-        А як же ярмарок? - Аліса глядить на брата слізними очима. - Ти обіцяв, що ми сходимо на ярмарок. Я хочу купити сувенірів.

-        У нас вже весь дім у твоїх сувенірах, - сердиться Давид.

Дівчина незадоволено сопе і несподівано переводить на мене очі.

-        Ось Надя хоче теж піти. Вона там ще ніколи не бувала, - я прижмурююсь у відповідь на її доброзичливу посмішку.

Давид підозріло дивиться на мене, я знизую плечима.

-        Не бувала, - підіграю Алісі, не для того, що я її підтримую. Просто сама бажаю туди сходити, може знайду щось цікаве.

Приносять наше замовлення і плани на завтрашній день поки що залишаються відкритими.

Піца виявляється надзвичайно смачною. Приготовлена у печі вона ввібрала в себе енергію живого вогню і дух лісу з палаючих дров. Згадались бабусині пиріжки. Ще малою я приїжджала до неї в село і вона пригощала власною неперевершеною випічкою.

«Пічка має добре накалитись, чим побільше ввібрати тепла вогню. Інакше пиріжки не спечуться і будуть зіпсовані.» - говорила мені. Вона брала кочергу, щосили колотила палаючими полінами, розкидала їх по кутках, а я сиділа поруч, спостерігала і нестерпний жар обпікав обличчя.

Насолодившись вечерею ми покидаємо піцерію. Колючий мороз щипає обличчя і руки. Аліса жаліється, що їй холодно і швидко перебирає ногами, щоб по швидше дійти до теплого котеджу. А я насолоджуюсь зимовим вечором, сповільнюю хід і трохи відстаю від компанії. Підіймаю голову і дивлюсь на яскравий місяць і зоряне небо. І в цю мить я шкодую, що не взяла з собою фотоапарат.