Читати книгу - "Я не вірю у казки, Лада Астра"

– І що тепер? Де твої супровідники? – запитала в трохи заспаної й розгубленої Рити. 

Ми щойно злізли на залізничному вокзалі у Мукачево. На вулиці дме безжальний вітрюган, сьома ранку, а ми стоїмо бозна-де і маємо ще ж їхати бозна з ким і бозна-куди.

– Бачу! Дивись, он де натовп жінок стоїть. Там табличка якась. Давай ближче підійдемо та прочитаємо. То певно за нами, – радісно затараторила Рита і покотила свою валізку уперед.

Я вже попленталась за нею. Загубити її в натовпі було б складно, бо такого яскраво рожевого дутика не було ні в кого. А якщо враховувати що до дутика йшли ще ніжно-рожева шапка й шарф, то я могла спокійно відстати від дівчини й побачити її рожеву пляму й за сотню метрів від себе. 

Рита радісно махала мені рукою, а це означало що вона знайшла наших супровідників у те закинуте село. 

На табличці маркером було написано “Сніжні діви”. Всього “Дів” я нарахувала вісімнадцять душ, а і звісно ще ж я. То виходило дев'ятнадцять одиноких “Дів”. 

Нашими супровідниками були дід з короткою сивою бородою у куфайці довоєнних часів і жіночка років за п'ятдесят з яскраво-червоною помадою та хитрющою такою посмішкою. По тому, як вона все нам розповідала, стало відразу зрозуміло що перед нами гід з багаторічним досвідом вішання історичного спагеті на вуха туристам. 

Нас розмістили у два невеликих мікроавтобуси й повезли невідомо куди. Я часу не втрачала і потихеньку переклала у кишеню балончики.

– Що це? – здивувалася Рита, коли помітила мої маніпуляції.

– Для самозахисту, – прошепотіла їй на вухо, – на, поклади собі в кишеню.

– Ахаха, ти така перелякана. Подивись скільки навколо жінок. Всі веселі, в очікуванні новорічного дива. А ти все маніяків чекаєш. Там буде хороша, наповнена старовинною автентичністю атмосфера. Нарешті ми відчуємо новорічний настрій. Такого в місті ніколи не досягнути, – з захопленням розповідала Рита. 

Поки ми їхали вона перезнайомила нас з усіма “дівчатами” і, не дочекавшись від мене потрібних реакцій, почала емоційно щебетати з такими ж дівами в очікуванні казкових чудес. Жіночка-гід, на ім'я Софія їхала в іншому автобусі, а дід і зовсім не сів з нами. Тож дівчата тільки здогадками обмінювались. 

А я собі думала, що найбільшим чудом у цій поїздці буде наявність ванної кімнати та хороших умов проживання. Щоб поки вони там будуть свої ритуали робити я могла хоч фільм якийсь глянути. 

А ще шкодувала що не купила квитки на Мальдіви. Була в мене така думка, повалятись у Новий рік на сонечку. Але чомусь в останню мить щось мене зупинило. Вірніше хтось. Моєму босу я потрібна на роботі вже третього числа. Тому Мальдіви довелося відкласти на час своєї відпустки.

Після двох годин скакання по бездоріжжю я не витримала і поцікавилась чи довго нам ще їхати. 

– До місця висадки ще пів години, – спокійно повідомив водій.

– До Долини сніжних дів? – перепитала його, бо ось це його “місце висадки” прозвучало якось не однозначно.

– До Долини автобусом не проїхати. Але не турбуйтесь, зараз сніг усюди, тож пішки йти не доведеться. Поїдете по-королівськи, на санях, – весело додав він, а в мене похололи руки й ноги. 

Я думала нас зараз зустрінуть коні чи собаки їздові, але тут знову був сюрприз. На засніженій галявині нас чекали сучасні снігоходи із прилаштованими до них санями. Всього чотири снігоходи із санями на чотири сидіння. Біля кожного з цих чудо-транспортів стояв певно їх водій, у теплому споряджені та в спеціальному шоломі.

– Дівчатка. Я радий вітати вас у найказковішому місці наших країв. Ще буквально пів годинки й виз можете насолодитись теплом і смачним глінтвейном, – промовив один з водіїв.

– Пів години на морозному вітрі й нам треба буде з глінтвейном ліки проти застуди приймати, – не втримала я язика за зубами. 

А що. Вони он як закутані, а ми маємо мерзнути та ще й валізки свої утримувати якось. 

– На кожному сидінні є ковдра, яка не дасть вам замерзнути, – відповів для всіх відразу чоловік. 

– А шоломи там теж є? – трохи єхидно поцікавилась я. Інші дівча вже сердито косували у мій бік і Рита  смикала за рукав. Ніби я щось  таке не тактовне запитала. 

– Шоломи не передбачено, та якщо ви поїдете на моєму снігоході можу дати вам свій, – звернувся до мене певно їх головний водій.

– Можливо й інші теж захочуть… – почала було я та мене перебили.

– Не захочемо.

– Нас все влаштовує.

– Давайте вже будемо їхати.

Прозвучало з різних сторін і мені довелось таки здатися.

– От бачите. Всіх усе влаштовує, – промовив чоловік, зняв свого шолома й протягнув його мені. 

Позаду мене почулося синхронне Ооох і Аххх. Що було нормальною реакцією. Бо я й сама ледве стримала себе. Переді мною стояв дуже привабливий чоловік з русявим, трохи неслухняним волоссям, яскраво блакитними очима. Глибини його погляду додавали довжелезні, закручені вії (мрія усіх дівчат). А його впевнена посмішка говорила про те, що він знає собі ціну і добре знає яку реакцію він викликає у дівчат.