Читати книгу - "Моє щастя, Шаграй Наталія"

Майже весь наступний день я провела на самоті. Потинялася хоромами. Порозглядала прикрашений дім. Новорічними прикрасами тут заморочилися. Гірлянди, новорічні фігурки в домі, на вулиці, свічечки, ручники, носочки. Але новорічний настрій до мене не поспішав. Як і господарі дому. За виключенням часу для сніданку та обіду. Біля мене тоді порхала Катерина. Вона люто не знала, як зі мною поводитися й від того не замовкала ні на мить. Мій батько виявляється приїхав пізно й дуже рано сьогодні вже поїхав, але ввечері він зі мною обов’язково познайомиться. Ой, мало не зраділа!

   На ту звану вечерю для знайомства з батьком я вийшла в настрої, який наче довго тинявся біля вічної мерзлоти. Бо він не те щоб був поганий, просто був який відморожений. Люду в залі прибуло.

- Євстахія, – підійшов до мене ошатний чоловік.

З цікавістю на нього глянула. Ні, ну що це і є мій той батько, ясно було по морді. То от від кого я успадкувала очі та губи.

- Я твій батько, – скупо повідомив він мені.

 О, як цікаво. І що далі?

- О! – прихопилася я за серце. – Це такий зворушливий момент…був би двадцять п’ять років тому.

- А ти вся в матір, – буркнув чоловік.

- Було б дивно, якби була в сусідку.

- Познайомся. Мою дружину Катерину ти вже знаєш. Її син Дмитро та Антон. І наш друг сім’ї Артем Торубанов, – як ні в чому не бувало представив він мені гостей.

- А! Як воно все незвично. Я Євстахія! – радо вишкірилася я.

Та ні щось я таки переоцінила себе. Хоча назад додому й ридати за своїм Максом, а не перебувати в цій дивній компанії людей. Бо далі розпочався формений балаган. Генетичний батько висів на телефоні. Катерина, як могла розважала гостей. Біля мене крутився цей Артем.

- А ви схожі на свого батька, – прошепотів він мені.

- О, я шокована генетичними вибриками, – зацвіла посмішка на моїх губах. – А ви на свого батька схожі?

- Ем! Ні! Здається, більше на маму, – розгубився чоловік.

- То кажете давній друг сім’ї? Ви знали мою маму?

- Ні…я не знав.

- О, то ви новий давній друг сім’ї.

- Ну можна і так сказати.

- Шкода! – вирішила я.

   Й те незручне мовчання, яке між нами виникло залагодила Катерина, запросивши усіх до столу. Від тієї «вечері-привітання мене в лоні сім’ї» я швидко знудилася. Й мене вже навіть не тішила розкішно вбрана ялинка з купою подарунків під нею й різдвяною музикою фоном. Від нудьги розпитала про усіх. Дмитро був студентом. Антон займався танцями. Катерина сиділа вдома. А Артем у нас значився молодим вовком в царині бізнесу на якого батько покладав неабиякі надії.

- А чим ви займаєтесь? – чемненько поцікавився Артем.

- Я аерографіст.

- А? А що аерографіст робить? – наважилася запитати Катерина.

- О, це по суті художник, який може працювати з будь-якою поверхнею. Наприклад, я можу перетворити звичайний автомобіль в предмет гордості для власника. Створити ексклюзивний екземпляр, відобразити внутрішній світ водія у його авто, написати історію в яку хочеться повірити.

- Так ти це і стіни з балончика розписуєш? – уточнив Дмитро.

- То мурали. Це так зване графіті. Вуличне мистецтво. І так таке я теж роблю.

- Якесь безтолкове заняття, – втрутився мій генетичний батько.

- То ви просто не бачили, яких я роблю «пташок» хлопцям, – уже цілком щиро посміхнулася я. 

- Павло Андрійович, – підбіг до мого генетичного батька, який схвильований чоловік. – Там приїхали чоловіки, військові. Вони Євстахію просять.

Й погляди усіх прикипіли до мене. А я що?

- Євстахія? – першим отямився батько.

- Що? – перевела на нього погляд переповнений  кришталевої наївності.

- Що за військові? – занервував він.

- Не знаю. Я ж через стіни не бачу. Запросіть і розберемося.

- Можеш вийти.

- Та дякую за дозвіл. Але невже до мене у батьківську хату не можуть зайти люди? – покліпала я оченятами.

- Які люди? Хто то такі? – розпочав закипати батько.

- Ну хоч кулю якусь дайте…поворожу, – занила я.

- Павло Андрійович, – слідом влетів трохи знервований Іван. – Вони сказали, або Євстахія вийде, або вони зайдуть.

- Ну запроси, – без щастя на морді рикнув мій батько й посвердлив мене сердитим поглядом.

Сиджу з виглядом ангелка, який чисто випадково випав з гнізда. В усіх на обличчях рябіє легенький шок. Та я теж трішечки здивована.  

- Вечір в хату! – на всю горлянку привітався Сармат, зайшовши в зал.

А поряд нього стоїть Макс. Блідий з чорними колами під очима. Якийсь замучений. А у його погляді усе і навіть більше. Під тим поглядом забуваю, як дихати. Тільки гулко ковтаю.

- Ну, як кажуть, у вас – товар, у нас – купець! Хочемо купити!