Читати книгу - "Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях"

Але при цьому кожного ранку сам головний лікар Беріал виходив зустріти її. Він не мав цього робити та і не хотів, що було відображено на його лиці. В нього була купа підлеглих, які б прекрасно впорались з цим. Беріал змушував медсестер та лікарів поводитись із Корою наче вони слуги: виконувати усі забаганки, кружляти навколо і опікувати! Дівчина вважала, що він принижує інших працівників такими «проханнями», від яких неможливо відмовитись, не втративши престижну роботу.

Дівчина зробила глибокий вдих і пішла коридором у бік виходу, маючи чіткий намір вияснити, що відбувається. Хто і навіщо сплачує усі їхні рахунки? Хто доклав до цього руку? Кора вже побачила стійку адміністрації, біля якої стояли вірні «піддані» головного лікаря Беріала і він сам. Вона тільки-но збиралась відкрити рота і почати розмову, коли налетіла на щось плечем і її розвернуло до стійки спиною.

Удар був доволі сильний. Дівчина скривилась і потерла плече. Підійняла очі на перепону на її шляху. Виявилось, що вона налетіла на когось, а точніше на чоловіка чи хлопця. Кора не була певна. Його обличчя ніби розпливалось і вона не могла сконцентруватись на його рисах. Не побачила ні кольору очей, ні овалу лиця. Лише зріст – на голову вищий від неї. Кора примружила очі «ловлячи» фокус.

- Вибачте, - пробубніла вона. Здається, в нього було чорне злегка кучеряве волосся. «І звідки тільки вискочив?»

Він зупинився лише після її слів. Повільно розвернувся на підборах своїх чорних шкіряних чобіт. Здається, вдивився в обличчя Кори, ніби вона і не врізалась в нього, і потім повільно підійшов ближче. Дівчина чекала, що він скаже «нічого страшного», «не зважайте», просто відмахнеться або нагримає на неї. Натомість він промовив:

- Ви це мені? – жодного роздратування чи байдужості, лише зацікавленість у шовковистому голосі.

- Вам, - видихнула вона. «Кому ж іще?»

- Цікаво, - протягнув незнайомець. Навіть підійшовши ближче, Кора не змогла чітко побачити його обличчя. З’явився лише колір очей – зелені, із тонкою чорною лінією довкола райдужки. Незвичні.

- Що тут цікавого? Я вибачилась, тепер ви вибачайтесь, - знизала вона плечима.

- Вибачатись? Ви цього хочете?

- Ви врізались в мене і…

- Може це ви в мене врізались? - зухвало гмикнув він.

- Може, - визнала дівчина. – Але знаєте, у людей в цивілізованому світі так прийнято – вибачитись…

- Панночко Вега, все добре? – перервав її голос головного лікаря Беріала. Кора обернулась до стійки. На неї широко розплющеними очима дивились усі присутні.

- Так, все добре. Я просто розмовляю з… - дівчина повернулась назад, щоб завершити почату розмову, але перед нею нікого не було. В яскраво освітленому бетонному коридорі було порожньо. – Я просто… Я… - почала запинатись Кора.

- Можливо, вам справді варто відпочити? – підозріло чи то спитав, чи то ствердив лікар.

Кора відчувала, як по щоках розходиться рум’янець. Це ж треба, якою дурепою вона себе виставила. Уся рішучість вияснити про гроші і рахунки вмить випарувалась. Дівчина зчепила кулаки і начепила легку усмішку.

- До побачення, головний лікарю Беріал, - сказала вона йому і стримала себе, щоб не кинутись до виходу. Беріал хотів би відповісти: «Прощавайте», але натомість вичавив з себе:

- До побачення, панночко Вега.