Читати книгу - "Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях"

Дівчина пішки дійшла до свого будинку. Їй треба було провітрити голову. В її бік перехожі кидали дивні погляди, які Кора вже давно вивчила. За зовнішній вигляд люди часто називали її представницею найдревнішої професії. Але, що поробиш, корсети, сукні, підбори, прикраси, завивки і блонд, які мали б підкреслити жіночу красу – усе це було абсолютно не в її стилі. Дівчина надавала перевагу зручності, універсальності та простоті. Такого вимагала її робота і стиль життя. Спробуй тут побігати по бруківці на підборах за злочинцем, який ще й через огорожі перемахує!

Кора зупинилась біля невеликого кам'яного паркану, що відділяє триповерховий будиночок від тротуару і дороги.

Саме тут батько впав в цей неприродній сон. За словами його помічника вони повернулись з відпустки, вийшли з машини, дістали валізи, які хлопець одразу поніс в будинок. Детектив Вега запалив цигарку і сперся спиною на паркан. Його не було видно зі сходів будинку, тим паче не видно з передпокою. Коли помічник вийшов за залишками речей, покликав Джастіна, але відповіді не отримав. Визирнув за паркан і знайшов його вже таким. В непритомному стані. А потім крики про допомогу, швидка, лікарня, заява в поліцію, допит свідків...

Він багато чого зробив, і Кора була за це вдячна, але головного не зробив.

Дівчина знову стисла кулаки. Підняла голову до неба і часто закліпала, женучи непрохані сльози. Кора пройшла хвіртку, яка із противним скрипом закрилась за нею, ляснувши металом об метал. Дівчина зупинилась на сходах, кинула сумний погляд на посохлі маки на клумбах.

«Тату, а чому інші садять троянди чи тюльпани, чи нарциси, а в нас ростуть маки? – А тому, що люди не знають секрету, який знаю я. – Якого секрету?» - батько кривиться. «Якщо я тобі розкажу, це вже не буде секретом», - хитро всміхається і йде в будинок за лійкою.

Кора підтисла губи і провернула ключі. Зайшла в середину. Причинила двері. Зняла чоботи, повішала на вішак синій жакет і пройшла на кухню на першому поверсі. Тут було тихо і тьмяно. Дівчина відсунула фіранку з вікна, щоб впустити трохи денного світла. Дістала з тумби скляну пляшку і відкрила, зробила ковток. Звичайна вода гірчила, а звичне оточення більше не здавалось привітним та рідним.

Тиша будинку не заспокоювала, а дратувала. Навіювала паніку і погані думки. Ані у просторій вітальні, де проходили прийоми поважних гостей, ані у кабінеті приватного детектива, де працював батько, ані в інших кімнатах більше не було затишку. Преса не стовбичила під вікнами, щоб взяти інтерв’ю чи коментар у відомого слідчого. Підозрювані та свідки не снували першим поверхом. Біловолосий помічник не з’являвся на порозі її кімнати із радісними вигуками: «Я зрозумів!». Більше не треба було готувати яблучний пиріг. Навіщо? Все одно не має кого ним пригостити.

- Ні-ні-ні! – голосно і чітко промовила Кора, розрізаючи тягучу тишу будинку. Не можна так думати. Це лише вганяє в тугу та наводить на сумні думки. – Може і справді варто відпочити?

Дівчина не могла згадати, коли в останній раз нормально спала. Їй то снились жахіття, то уривки з минулого, що не сильно відрізнялись від кошмарів. Її життя не було схоже на життя принцеси в пишній сукні, яка їздить на поні з райдужною гривою і їсть рожеву цукрову вату. Ні.

Життя Кори Веги було схоже на те, де батько бере восьмирічну дитину в морг на розтин, а потім пригощає молочним коктейлем перед тим, як відправити на заняття по самообороні.

Кора пирхнула: «І він ще казав, що я надто швидко подорослішала. Цікаво, через кого?».

Із самого дитинства дівчина була оточена криміналом, гонитвою за злочинцями, кров’ю та зброєю. Їй так часто доводилось бачити в людях найгірше, увесь їхній бруд та гниль, що несвідомо вона закрилась в собі від інших. Ставитись неупереджено стало важко, а довіритись комусь – практично неможливо. Кора постійно пильнувала, підозрювала, тримала очі широко відкритими, чекаючи від оточуючих брехні та підступу.

В голові сплив образ дивака з лікарні, все такий же розмитий. Єдина чітка деталь – дивний одяг. Купа шкіряних елементів. Хоча з початку осені пройшло лише пару днів і на вулиці досі стояла спека. Може, тому вона побачила того, чого не було насправді? Від втоми та стресу? Але ж навіть розмовляла з ним! Як інші нічого не бачили? Невже вона втрачає здоровий глузд?! Так ще і відчуття таке дивне було, ніби вона вже чула цей голос раніше, ніби розмита фігура їй знайома…

Дивні думки перервав дзвінок в двері.

Кора пройшла до виходу і за звичкою смикнула незамкнені двері. Краще б вона триста разів подумала перед тим, як зробити це. Кора аж почула скрип власних зубів. На порозі стояв високий  білявий хлопець двадцяти двох років. Його широкі плечі і високий зріст заступили їй сонце.

Дівчина звинувачувала себе за те, що мало не наказала батьку взяти відпустку і поїхати в те село біля столиці. Джастін казав, що це надто далеко і явно не хотів їхати, але Кора вважала, що надто близько, та сперечатись не стала. «Нехай хоч туди поїде відпочине!» - подумала тоді. Тепер, коли батько знаходиться в цьому дивному стані, вона ненавиділа себе за цю ідею. Була впевнена, що він підхопив якусь заразу в тому місті.

Єдина людина у світі, яку вона звинувачувала не менше за себе зараз стояла в неї на порозі і пробуджувала нову хвилю люті.

Ірвін Майєс був помічником детектива Веги з десяти років. Хлопчик неочікувано з’явився на їхньому порозі в грозовий день. Він виглядав, як жебрак: побитий, брудний, абсолютно промоклий, в подертому одязі. Але той погляд, сповнений одночасно презирства до місця, де він знаходиться і сорому, що йому довелось прийти сюди, Кора ніколи б не змогла забути. Батько лише хитро всміхнувся і запросив хлопчину в будинок.