Читати книгу - "Голубий олень, Письменна Лариса"

І Оленка поглянула на її руки. Поглянула — і відразу впізнала...

Бо вона могла б їх впізнати, навіть заплющивши очі. Для цього досить було притулитись щокою до теплої, трохи шорсткої, але такої лагідної руки. Торкнутись губами до темних набухлих жилочок, намацати глибоку борозенку шраму на середньому пальці правої руки або тверді мозолики на долонях... Ні, не могла не впізнати Оленка ці дбайливі, натруджені, рідні-рідні руки!

То ось хто порядкував на В'язальній Машині! Ось хто її славна Хазяйка!

І Оленка радісно, на повний голос, закричала:

— Та це ж моя мама!!!

Якби навкруги не гули так В'язальні Машини, то напевне б мама почула Оленчин голос. А може б, і не почула, бо їй ніколи було дослухатись — вона працювала.

— Оленю, любий, чого ж ти мені відразу не сказав?

— А навіщо? Хіба не краще було тобі самій про все дізнатися і все зрозуміти. Тепер ти бачиш, яка в тебе мама? Розумієш, скільки користі й радості приносять людям її працьовиті руки?

— Розумію! Все-все розумію!

— А не станеш заздрити Галочці за її маму?

— Ніколи не стану!

— Цоки-цоки-цок! — радісно затанцювала чергова В'язальна Голка, весело кивнула Оленці голівкою і заховалась у хатку-коробку. Гордовиті Шпулі теж пробачили їй і лагідно закружляли, а ціла черідка нових Голубих Оленів приязно усміхалась Оленці. Вони знали, що тепер Оленка таки набралася розуму.

Ще б довго дивилась Оленка, як працює її мама, як народжуються на В'язальній Машині все нові та нові трикотажні з прегарними візерунками речі. Та вже сам Голубий Олень нагадав, що пора їм повертатись додому.

А повертатись звідси не хочеться. Оленка із жалем зітхнула, сіла на спину Голубому Оленю і тільки встигла На прощання махнути рукою, як знову опинилася у своєму дворі під каштаном, на купі пожовклого листя.

Каштани, що рясно всівали землю навколо Оленки, вже не здавалися велетенськими гарбузами, калюжі стали звичайними калюжами, а не озерами, та й сама Оленка знову була такого ж зросту, як і раніше. Навіть трішечки більшого, бо всі на світі дівчатка та хлопчики без упину ростуть, аж доки не стануть зовсім дорослими.

На ґанку стояла бабуся і кликала Оленку обідати.

— Оленко! Де ти ділася? Кличу-кличу, ніяк не докличуся...

Тьотя Настя прийшла узяти з мотузка Галоччин костюмчик, бо він вже протрях. Оленка зиркнула на светрик: Голубий Олень вже спокійнісінько стояв на своєму місці, і ніхто б не зміг догадатись про їхню дивовижну мандрівку на трикотажну фабрику.

Оленка швиденько підхопилася й побігла додому. Вона заходилась розповідати бабусі про свою надзвичайну пригоду.

Але бабуся так і не повірила Оленці.

— То ж, певне, тобі все наснилось, мабуть, заснула отам, під каштаном.

— Ні, не заснула! Ми з Оленем справді літали на мамину фабрику.

Бабуся посміхнулася, взяла мамину книжку, що й досі лежала на столі розкрита, й поставила її на поличку.

Так і не змогла Оленка довести, що то все — щира правда. Бо ж і Голубий Олень не схотів більше оживати, а непорушно голубів на Галоччиному светрику.

Проте не тільки на Галоччиному. Бо незабаром й до Олен-ки прийшов день народження, і мама подарувала їй такий самий чудовий костюмчик з голубими оленями.

Оленка дуже пишалася тим, що костюмчик зроблено руками її матусі. Відтоді навіть Галочка-хвастуха перестала так задаватися, бо що не кажи, а бути хазяйкою голубих оленів анітрохи не гірше, ніж бути хазяйкою великого літака!А зараз, друзі мої, я хочу розповісти вам про дівчинку Оленку, що живе у великому й людному місті, про дивовижну пригоду, що сталася з нею. Оленка запевняє, що то щира правда, то чому ж би нам їй не повірити? Адже й вона сама тому вірить!

Яка вона з себе, Оленка? Така, як багато дівчаток: кругловида, цікава, носик — ґудзиком, а по тому ґудзику — ото досада!— рясні краплинки-весняночки, такі ж золотаві, як і Оленчині куценькі кіски, що їх так нешанобливо називають мишачими хвостиками.

Таке придумали! У миші ж хвіст голий та сірий, а в Оленки кіски пухнасті.

І ще Оленка страх як не любить, коли їй нагадують, що вона — маленька.

— Чому маленька? — гнівається.

— Тому, що мало прожила на світі.

— Де ж там мало?..— Скільки себе пам'ятає, стільки й на світі живе. Все живе та живе, а вони кажуть — мало. Бач, які!

Правда, буває й таке, що наша Оленка міркує інакше. Захоче ото піти погуляти, а бабуся наказує:

Прибери-но іграшки, Оленко, негоже їх так розкидати. Та й куди ти така розпатлана та розхристана? Зачешися та ґудзики позастібай, як треба. Ти вже велика, люди сміятимуться.

— Еге, велика! Я ще маленька, мені важко...

Ось як вона іноді вміє хитрувати. А з вами такого не буває? Ні? Ой, ану пригадайте!

В Оленчиному дворі, тільки в іншім будинку, живе її подружка Галочка — кучерява така, як баранчик, і чорненька, немов справжня галка. У Галочки, як і в Оленки, теж є тато та мама, і хоч немає бабусі, зате до них щодня приходить тьотя Настя: вона прибирає, готує обід, ще й доглядає Галочку.

І ще в Галочки є здоровезний та вреднющий собака — Казбек. Ну — справжнісінький вовк, аж глянути страшно. Оце якось мало не розірвав на шматочки Оленчиного котика — Димка. Добре, що Димок устиг видряпатись на каштан, що росте у дворі. Той каштан — сам один у дворі, а навколо— муровані високі будинки. Якби каштанів було п'ять або сім, то б мали свій ліс! Правда, тоді б не було куди заїздити машинам.

Оленка дуже розгнівалася на Казбека, аж з Галочкою через нього посварилася.

Хоча посваритись подружкам не штука, вони таки частенько сперечаються. І все тому, що Галочка — хвастуха, а наша Оленка страх як не любить перед нею поступатися. Ото як зійдуться, то вже й заведуться.

— А мій татко легкову машину "Волгу" має,— почне вихвалятися Галочка.— Він нею по всьому місту їздить і мене катає, коли я тільки захочу.

— Подумаєш — "Волга"! Зате мій татко автобусом їздить, а автобус у сто разів більший від вашої "Волги"! — відріже Оленка.— Що, скажеш — не більший?

Цього Галочка сказати не може, бо й справді автобус — нехай не в сто разів — а таки більший.

— Зате мій татко — директор! Про це всі в дворі знають, бо директор — то неабищо! От!

— Ну то й що? А мій татко працює на електростанції! — не поступається Оленка.

Ба й справді: коли в когось із сусідів погасне електрика, то кого просять полагодити? Може, Галоччиного батька-директора? Аякже, Галоччиного! По Оленчиного тоді приходять! її татко вмить все полагодить. Своїм татком Оленка може пишатися.

Гірше, коли суперечка заходить про мам,— тоді перемагає Галочка. Кожна з дівчаток любить свою маму, та на лихо виходить завжди так, що Галочці є чим похвалитися, а Оленці — нічим.

Справді, Галоччина мама літає величезним літаком по небу в далекі краї, і називається вона так незвичайно, що й вимовити важко,— бортпровідниця. Коли Галоччина мама збирається в політ, вона зодягає прегарний костюм з блискучими ґудзиками і кругленьку ловку шапочку-пілотку. Такого вбрання в жодної мами немає! Що правда, то правда, нічого не скажеш...

Коли в небі загуде літак, Галочка завжди задирає голову і на весь двір галасує, то летить її мама. А що ж, може, й мама, хіба з землі розпізнаєш?

— Без моєї мами не можна літати, бо вона — хазяйка літака,— закопилює губи Галочка.— Вона за всіма доглядає, усіх годує й напуває, без неї просто пропали б!

Оленка ж тільки мовчки зітхає. Хазяйка літака — не жарти! Хіба ж на таке не позаздриш?

Оленчина мама не літає по небу, вона проста робітниця, працює на фабриці. І одягається вона дуже просто, не в костюм, не в пілотку, а так, як усі. І вигляд у неї зовсім звичайний. Ну — мама та й годі. Ходить щодня на свою фабрику, а вдома порається по хазяйству: шиє, пере, прибирає, на бабусю ж усього не скинеш. І про далекі краї вона не розповідає дівчаткам, як Галоччина, бо в далеких краях Оленчина мама зроду й не бувала.

А Оленці ж так хочеться теж похвалитись! Але чим? Нічого цікавого про свою маму вона розповісти не може.

Тому й прикро Оленці. Ой, і прикро ж...

* * *

Того дня з самого ранку небо вгорнулося в сірі лапаті хмари, завив сердитий вітер і дихнув холодом. Настала осінь, а восени завжди на небі купчаться хмари та віють сердиті вітри, на те вона й осінь. Так і бабуся казала, та хіба ж з того Оленці легше?

Сиди собі вдома та бався з кошеням, а воно вже й так геть-чисто руки подряпало. Набридло!

Бабусю, розкажи мені якусь нову казку. Тільки ціка-ву-цікаву.

Яку ж тобі розказати? — розводить руками бабуся.— Хіба що про Івасика-Телесика?

— Не хочу про Телесика, хочу нову!
А нової бабуся не знає.

— То поший моїй ляльці нову сукенку. Бо стара вже брудна.

— А ти випери її,— радить бабуся.

— Не хочеться Оленці прати. Краще книжку якусь роздивитись.

Знайшла Оленка на полиці мамину книжку і почала з нудьги розглядати. А там усе такі чудернацькі малюнки — коліщата, петлі, гачки... Нічого не втямиш.

— І що це за книжка? — розсердилася Оленка.— Навіщо її, таку нуднющу, мама читає?

— Не коверзуй,— сказала бабуся й надягла окуляри.— А дай-но цю книжку сюди.

І заходилась пояснювати — що воно там і до чого. Бо ж і бабуся раніше теж працювала на маминій фабриці, а книжка була саме про фабрику, про її обладнання. Та для Олен-ки воно було не дуже цікаво.

— Не хочу на фабриці працювати, хочу по небу літати.

— Якби люди не працювали на землі, то й по небу не полетіли б,— похитала головою бабуся.

— А я все одно не хочу! Не хочу й не хочу!

Нарешті визирнуло з-за хмар сонце — відразу все навкруги повеселішало. Перестала коверзувати й Оленка. Вона швиденько вдягнулась і вибігла надвір погуляти. Вибігла, глянула — та так і завмерла з подиву...

Ходить попід каштаном незнайома красуня дівчинка, блискучі каштани збирає. Вбрання на ній таке хороше, таке барвисте — що й очі у себе вбирає. Рясна спідничка золотистого кольору, а внизу — лиштва з синіх кучерявих ялиночок. Светрик теж золотистий, на грудях — два маленькі голубі олені здійняли вгору передні ратички — от-от затанцюють! І шапочка золотиста, пухната, з синіми ялиночками, і шарфик такий. І звідки взялася така красуня?

Підбігла Оленка ближче до дівчинки, придивилася — аж то зовсім і не красуня, а просто Галочка. То її чудесне вбрання так прикрасило.

Стоїть Оленка, дивується, а подружка перед нею хизуватися стала.