Читати книгу - "Твоя некохана дружина, Юлія Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уля
Сьогодні всіх дітей із групи забрали раніше на пів години, ніж зазвичай. Розмовляючи з однією матусею перед будівлею дитячого садка, я бічним зором уловлюю іномарку, що наближається до воріт. Дивлюся на неї мигцем і ціпенію на кілька секунд.
– Уляно Євгенівно, з Вами все добре? Ви зблідли, – з прострації вириває голос матусі.
– Так. Все нормально, – повернувши погляд на співрозмовницю, я намагаюся звично посміхнутися, але посміхатися майже нереально – за кілька метрів від нас паркується іномарка Ольховського.
– Ми тоді з Сашком підемо. Гарного вечора.
– І вам.
Потріпавши на маківці темні кучері п'ятирічного малюка, я роблю над собою чималі зусилля, щоб виглядати як завжди. Я ж вихователька у дитячому садку, така відповідальна робота – виховувати майбутнє покоління нашої країни, я просто не маю права показувати емоцій, спричинених особистим життям.
Мамочка з п'ятирічним Сашком прямують до воріт, а я поправляю сумку на плечі, встромляюсь поглядом у телефон і вдаю, що щось там шукаю. Ще ось так постою трохи, поки мій вихованець разом зі своєю мамою не зникнуть з поля зору, а потім теж рушу до воріт. Пройду повз Ольховського, ніби його не помітила. Не хочу з ним спілкуватись після нашого розставання. Цілий місяць мені якось вдавалося це робити та й зараз удасться.
Впевнена, що все вийде, як задумала, я пришвидшую крок. Порівнявшись із чорною іномаркою вже збираюся пройти повз, як з боку водія в машині відчиняються дверцята і назустріч виходить Богдан. Дорогу мені перегороджує, зупинившись прямо навпроти мене.
– Привіт, – приязно вітається, а я на нього навіть погляду не підіймаю.
Замість відповіді я просто киваю, крок убік роблю, не втрачаючи надії якнайшвидше втекти, але Богдан перехоплює мене за зап'ястя, змушуючи зупинитися.
– Улю, та постривай. Куди ти біжиш?
– Відпусти мою руку, – ціжу крізь зуби я і все-таки спідлоба дивлюсь на Ольховського.
Задумливо почухавши свою потилицю, Богдан ще якийсь час роздумує: розтиснути лещата на моєму зап'ясті чи ні. Очевидно, як тільки він це зробить, я відразу ж спробую втекти.
– Нам потрібно поговорити. Я спеціально приїхав до тебе на роботу.
– Бачу. Може, вже відпустиш мою руку? Мені боляче.
Я збрехала, але лише частково. Фізичного болю своїм дотиком Богдан не завдав, що не скажеш про моральний. Його стільки в душі скупчилося, що він ось-ось вийде назовні.
– Будь ласка, не біжи від мене. Це справді дуже важливо. Йтиметься про дитину… – трохи повагавшись, він додає: – нашу з тобою дитину, Уляно.
– Дядько сказав? – Богдан киває, хоч я й так знаю відповідь.
Відчувши, як агресія накотила задушливою хвилею, я стискаю пальці в кулаках. Поглядом мажу по Ольховському, він виглядає так розгублено, що мені стає його шкода.
Гаразд, я сяду в його машину, але лише тому, що не хочу з'ясовувати стосунки перед воротами дитсадка, де мене можуть побачити знайомі чи колеги.
Потягнувши дверцята авто на себе, я ціжу крізь зуби:
– Я поговорю з тобою, але не тут.
Сівши в його авто, чекаю, коли ми рушимо з місця. Не знаю, куди збирається привезти нас Ольховський – мені вже байдуже. Цієї розмови було не уникнути, тільки я не думала, що Богдан приїде до мене на роботу.
Поклавши руки на кермо, Богдан зосередженим поглядом дивиться перед собою. Напружений весь, ніби страшенно нервує, через що мене мучать сумніви: чи з власної волі він зараз тут, зі мною.
Мабуть, це його дядько змусив. Ігор Іванович, як дізнався про мою вагітність, так ніби збожеволів, вирішивши одружити нас з Ольховським. Але я не хочу заміж за Богдана! Він мене анітрохи не любить. А жити під одним дахом із людиною, яка тебе на дух не переносить – дуже погана ідея, що станеться з моєю психікою?
Богдан привозить нас до набережної. Я навіть трохи тішуся, що не в кафе. Раптом він скаже мені щось таке погане, що змусить плакати, то я хоч не буду ганьбитись при сторонніх людях.
Я першою виходжу з машини, швидким кроком рухаюся до пішохідного містка. Упершись руками в поручні, ненадовго заплющую очі.
– Виходь за мене заміж, – каже Богдан, зупинившись за моєю спиною.
Взявши мене за руку, Богдан кладе мені на долоню приємну на дотик коробочку і я розплющую очі. Обручка? Дядько точно збожеволів. Навіть не хочу уявляти: які методи він використав, щоб змусити Ольховського зробити мені пропозицію.
– Не вийду, – навіть не глянувши на обручку, я повертаю коробку Ольховському і руки на грудях схрещую на знак свого протесту. – Я зараз серйозно, Богдане. Я не. Вийду. Заміж. За. Тебе.
– Чому? – Він ніби дивується, темна брова повзе вгору, згинаючись дугою. – Ти ж вагітна від мене.
– І що? Тобі яка до цього справа?
– Якби я не був батьком твоєї дитини, то так. Мені не було до цього жодної справи.
Закотивши очі, я цокаю язиком. Та ну їх усіх… Хай дядько сам одружується з Ольховським, якщо так хоче з ним поріднитися. А я не буду некоханою дружиною. Не хочу бути тією жінкою, яка завжди дратує навіть просто своєю присутністю. А ще їй наставляють роги, ранять своїми підлими зрадами в саме серце. Знаючи все це і вийти заміж?
Ні. Я ще не збожеволіла!
– Уляно, не поводься як примхлива дитина. Ми ж з тобою дорослі люди, нумо домовлятися.
– Про що ми з тобою можемо домовитись? Як разом житимемо? Чи, може, обговоримо святковий торт на нашому весіллі? – На слові "весілля" я описую в повітрі лапки.
– Я зараз серйозно, – зітхає він. – Вибору у нас із тобою немає. Одружитися нам все ж таки доведеться. Але в наших силах вирішувати: чи станемо ми ворогами, чи все-таки зможемо знайти компроміс.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твоя некохана дружина, Юлія Бонд», після закриття браузера.