Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

бібліотека, і Калґарі із задоволенням роззирнувся. Атмосфера цієї кімнати відрізнялася від атмосфери решти будинку. Це була кімната, де жила, працювала та відпочивала людина. Уздовж стін височіли книжкові стелажі, великі крісла були пошарпаними, але зручними. На письмовому столі в приємному безладі лежали папери, а на столиках поруч – розкидані книжки. Він краєм ока помітив, як у двері з протилежного боку кімнати вийшла молода жінка. Досить приваблива молода жінка. Тоді зауважив чоловіка із відкритим листом у руці, що підвівся і підійшов привітатися з ним.

Лео Арґайл був таким тендітним, таким прозорим в його існуванні. Наче фантом якийсь! Коли Арґайл озвався, його голос виявився приємим, хоч і дещо приглушеним.

– Докторе Калґарі? – звернувся він. – Будь ласка, сідайте.

Калґарі сів. Узяв запропоновану цигарку. Господар сів навпроти. Усе відбувалося без поспіху, немов у світі, де час майже немає значення. Тінь усмішки майнула обличчям Лео Арґайла, коли той почав говорити, м’яко постукуючи по листі блідим пальцем.

– Містер Маршалл пише, що у вас для нас важливе повідомлення, але не уточнює його характер. – Його усмішка стала чіткішою, коли він продовжив: – Адвокати надто обережні, не втручаючись у справу, чи не так?

Калґарі трохи здивувався, усвідомивши, що чоловік перед ним – щасливий. Не життєрадісно чи безтурботно щасливий, як зазвичай люди, а затаєною, проте приємною закритістю в собі. Чоловік, на якого зовнішній світ не мав впливу, та який із цього задоволений. Калґарі не розумів, чому він був цим здивований, але таки був.

– Дуже приємно, що ви виявили бажання зустрітися зі мною, – почав Калґарі. Це була стандартна для початку розмови фраза. – Я думав, що краще прийти особисто, ніж написати. – Він замовк, а потім схвильовано продовжив: – Мені важко, дуже важко…

– Будь ласка, не кваптеся.

Лео Арґайл залишався ґречним, проте відстороненим.

Він нахилився вперед – увічливо давав зрозуміти, що намагається допомогти.

– Оскільки ви принесли лист від містера Маршалла, гадаю, ваш візит пов’язаний із моїм нещасним сином Джеко – Джеком. Тобто всі ми зверталися до нього Джеко.

Усі ретельно дібрані Калґарі слова та фрази зникли. Він сидів, раптом усвідомивши той жах, про який мав сказати. Він знову пробурмотів.

– Це надзвичайно важко…

І знову замовк. Тоді Лео обережно промовив:

– Якщо це вам допоможе… ми цілком усвідомлюємо, що Джеко був… не надто нормальною особистістю. Що б ми від вас не почули, це не здивує нас. Хоча те, що трапилося, жахлива трагедія, я завжди був переконаний, що Джеко не здатний відповідати за свої дії.

– Звісно, не здатний, – сказала Естер, і Калґарі здригнувся від звуку її голосу. На мить він забув про неї. Дівчина сиділа на бильці крісла ліворуч від нього. Коли він повернув голову, Естер нетерпляче нахилилася вперед.

– Джеко завжди був жахливим, – зізналася вона. – Коли він утрачав самовладання, то поводився як маленький хлопчик. Хапав те, що знаходив під рукою, і… і жбурляв у вас…

– Естер… Естер… дитино моя, – голос Арґайла звучав засмучено.

Дівчина злякано затулила рота рукою. Вона почервоніла й заговорила з раптовою незграбністю, властивою молодим:

– Мені шкода. Я не подумала… Я забула… Не слід було так, не тепер, коли він… тобто коли все скінчилося і… і…

– Усе це скінчилося, – повторив Арґайл. – Усе в минулому. Я намагаюся… Ми всі намагаємося… вірити, що хлопець був хворим. Одна з помилок природи. Це, вочевидь, найкраще все пояснює.

Він подивився на Калґарі.

– Ви погоджуєтеся?

– Ні, – сказав Калґарі.

На мить запала тиша. Різке заперечення вразило обох його співрозмовників. Слово вилетіло з майже вибуховою силою. Прагнучи пом’якшити цей ефект, він незграбно забелькотів:

– Я… Я перепрошую. Бачте, ви мене не так зрозуміли.

– О! – Арґайл замислився. Тоді обернувся до своєї дочки: – Естер, гадаю, краще тобі вийти…

– Я не вийду! Я мушу почути… дізнатися, що це все означає.

– Це може бути неприємно.

Естер нетерпляче вигукнула:

– Яка різниця, що ще жахливого накоїв Джеко? Усе скінчилося.

Калґарі заговорив швидко.

– Повірте, питання не в тому, що вчинив ваш брат, радше навпаки.

– Я не розумію…

Двері із протилежного боку кімнати відчинилися, і молода жінка, раніше помічена Калґарі, повернулася до кімнати. Тепер була в пальто та з маленьким шкіряним портфелем.

Вона звернулася до Арґайла.

– Я йду. Щось ще…

Арґайл на мить завагався (Калґарі подумав, що він постійно вагається), а потім поклав руку на її плече й підштовхнув уперед.

– Сідай, Ґвендо, – звелів він. – Це… е-е-е… доктор Калґарі. Це міс Вон, яка… – і знову невпевнено замовк, – яка багато років працює в мене секретаркою. – Він додав: – Доктор Калґарі прийшов розповісти нам чи запитати щось про… Джеко…

– Розповісти вам щось, – утрутився Калґарі. – І хоч ви цього не усвідомлюєте, та мені стає все важче й важче зробити це.

На нього глянули здивовано всі, проте в очах Ґвенди він уловив щось схоже на спалах розуміння, немов вони на мить стали союзниками і ніби вона сказала: «Так, я знаю, як важко може бути з Арґайлами».

Ґвенда – гарна молода жінка (можливо, не така вже й молода – тридцять сім чи тридцять вісім). Повнувата, з темними волоссям та очима; пашить енергією та здоров’ям. Вочевидь, компетентна та розумна.

Із притаманним йому холодком у голосі Арґайл сказав:

– Я й не думав, що щось для вас ускладнюю, докторе Калґарі. Навіть не збирався. Якщо ви хочете перейти до суті…

– Так, я знаю. Вибачте, що висловився так. Але та впертість, з якою ви, та й ваша дочка, постійно підкреслюєте, що все пройшло, минуло, скінчилося. Нічого не скінчилося. Хтось колись говорив: «Нічого не скінчиться…»

– «…допоки все не скінчиться правильно», – завершила за нього міс Вон. – Кіплінґ.

Вона підбадьорливо кивнула йому, а він відчув до неї вдячність.

– Я перейду до суті, – продовжував Калґарі. – Коли ви почуєте те, про що я повинен розповісти, то зрозумієте моє… моє небажання. Ба більше, мій розпач. Спочатку я мушу повідомити дещо про себе. Я геофізик і нещодавно брав участь в експедиції на Антарктиду. Я повернувся до Англії лише кілька місяців тому.

– Експедиція Гайса Бентлі? – запитала Ґвенда.

Він обернувся до неї, знову почуваючи вдячність.

– Так. Це експедиція Гайса Бентлі. Я розповідаю вам це, щоб, виклавши окремі факти своєї біографії в минулому, пояснити, чому близько двох років я не відстежував поточні події.

Вона поквапилася допомогти йому:

– Ви маєте на увазі судовий процес по вбивству?

– Так, міс Вон, саме це я й маю на увазі.

Він повернувся до Арґайла.

– Перепрошую, коли я зараз завдаю вам болю, але треба звірити